Олександр Васильович Донченко - Беладонна. Любовний роман 20-х років

Як за дитиною, за мною ходив: калоші з ніг поздіймав, брилика, пальто. Ще й поляпав для чогось по пальто. Сіла я в кріслі м'якому, а він — поруч, у другому.

І сидимо мовчимо. Я чекаю, що ж він далі буде робити. Так було інтересно… Нарешті він немов отямився, кахикнув, пересунувся з кріслом з одного місця на друге.

— Е-е… От що, Льолю!..

— Слухаю, Анатолію Федоровичу!

— Що «слухаю»?..

— А про віщо ви будете говорити?

— Про віщо я буду говорити?..

— Та ну да ж! — І стрільнула на нього очима. Бісики пустила.

— Хе-хе!.. От чудесно! Зараз скажу… Той… Ви будете до мене… той?.. Ну це от сьогодні, а то щоб іще коли?..

— Це від вас буде залежати.

— Правильно, хе-хе!.. Я дуже радий. Ой, це ж буде добре як!..

Добрішає, отак і крутиться на кріслі, наче йому шило штрикає.

— Дуже добре!.. Знаєте — я на вас уже давно накинув оком, та все ніяк не насмілювався підійти. Вже місяців зо три… А сьогодні нарешті наважився.

— І добре зробили.

— Добре, хе-хе!.. Кажете, добре?.. — Взяв боязко мене за руку. — Дозволите поцілувати вашу ручку?..

— Хоч і обидві.

— Хе-хе… Обидві?..

Схопив кістлявими руками мої руки й довго цілував їх сухими тонкими губами.

— Хе-хе… Хороші ручки, маленькі такі!..

Притис собі до грудей. Ще сиділи, говорили про віщось. Потім знову він:

— Дозвольте ще разок поцілувати?..

Так тричі за ввесь вечір і… тільки. Дав червінці мені й прохав, щоб у п’ятницю обов’язково приїжджала — буде чекати.

Чудний якийсь дідусик! Чи чудний, чи дурний… (Щоб не забуть: вулиця Короленка, 105.)

6 березня. Була в кіно. Бігла на Садову, як раптом зацікавилась афішею на дверях:

СЬОГОДНІ В НАШОМУ КЛУБІ ЛЕКЦІЯ НА ТЕМУ: ПРОСТИТУЦІЯ Й БОРОТЬБА З НЕЮ. ПОЧАТОК О СЬОМІЙ ГОДИНІ.

Зайшла. Хоча й було вже біля восьмої, а ще не почалося. Сіла в куточку. Чекала. О пів на дев’яту нарешті відкрилась завіса, і хтось голосно вигукнув: — Увага, товариші!.. Ми трохи вас затримали, але зараз починаємо… Слово для доповіді надається…

З-за столу підвелася якась здоровенна туша, випила склянку води й стала на авансцені.

— Товариші!..

Я пильно втупилась у нього очима. Мені здалося, що його десь бачила…

І враз пригадала:

«Ой, гадство!.. Жеребець, їй-богу, він!..»

Не чула вже, що й говорив він. Чула тільки, як б’ється в мені серце. Воно мало не вискакувало — болісно билось… Хотілось схопитися з місця, вискочити на сцену й закричати на всю залу:

— Бреше він!.. Замазує очі! Він сам розводить проституцію…

Та хотілось тільки, а насправді — сиділа зігнувшись і мало не плакала.

8 березня. Випадково сьогодні зустрілася з Настею, товаришкою по гімназії. Вона теж живе в цьому місці, приїхала сюди по весні. Розпитувала, що я роблю. Збрехала, що працюю касиршею в церобкоопі… Настя просила до неї зайти. А чи йти?.. Що між нами зараз спільного?.. (Вул. Радека, 7, кватира 3. Настя Сосновська.)