Олександр Васильович Донченко - Беладонна. Любовний роман 20-х років

— Так, говорите, добре?.. То тоді б, може, до мене додому проїхалися, га?

Я почала зацікавлюватися дідуськом: про віщо він має зі мною говорити? Трухлий же — як жук, порохня сиплеться… А нарешті погодилась і на цю пропозицію. Сіли на візника ми й поїхали. Хоч і старе було стерво, а тулилося до мене близько. Навіть руку тискав… Запитав:

— Перше — це як вас звати дозволите?..

Сказала йому.

— Льоля, от і чудесно!.. Гарне ім’я, чудесне!.. І ви гарні. Знайте — скільки я не шукав, не вибирав із вашого брата, а кращої не знайшов…

— Ви так думаєте?

— Не думаю, а так воно й справді… Ви ж справжня красуня!

— Дякую за комплімента!.. — І потиснула його руку. Знала таких жуків: їм заговори зуби — вони й тануть. Від того потиску він аж закректав.

— Ой, чудесно як!.. А тепер знаєте що, Льолю?..

— Скажете — знатиму… Або стривайте! Як же вас величати накажете?

— Е-е… Анатолій Федорович, Анатолій Федорович, моя дорога… Так що ж я мав сказати?.. Ага! Може, ми, Льолю, той?.. Кого стрінемо, чи ще що. Так ви вже того…

— Розумію, розумію!..

Живе стариган у великому шестиповерховому будинку на третьому поверсі. Коли підіймалися сходами, зустріли якогось його знайомого. (Старий наче знав, що попереджав.)

— А, Анатолію Федоровичу!.. Де гуляли так довго?

Анатолій Федорович затоптався на місці.

— В театрі, в театрі забарився… Знайомтеся, Іване Аркадійовичу!.. Е-е… Моя племінниця Льоля. Студентка… Власне, була студенткою, а тепер…

Іван Аркадійович чемно вклонився й поцілував мені руку:

— Дуже приємно, дуже приємно!.. А в якому театрі були, дозвольте вас запитати?

— Власне, я помилився… В кіно ми були, там і зустрілися.

— А, в кіно? Що ж дивилися? Мабуть, Нібелунги?

— Так, так… Нібелунги! І, знаєте, чудесна картина, Іване Аркадійовичу!..

— О-о, безперечно!.. То ж німці.

Мені було до бісиків втішно з Анатолія Федоровича. Помітно було, що нервується дуже й хоче якнайшвидше від нього втекти. А Іван Аркадійович говорив і говорив:

— Знайте! Рекомендую ще в оперу сходити. На «Фауста» в новій постановці… Ах, Анатолію Федоровичу, яка ж то краса!.. Ви бачили, Льолю, «Фауста»?

— Як же, як же!..

— Правда, чудесно?.. Знайте, я й досі не можу отямитись.

Анатолій Федорович нарешті не стримався:

— Дорогий Іване Аркадійовичу! Ви нам пробачте, звичайно, але ми поспішаємо… Дуже поспішаємо!

— Будь ласка, будь ласка!..

Іван Аркадійович галантно поступився і дав мені дорогу. Попрощалися. І вже коли ми збиралися до третього поверху, Іван Аркадійович знову нас зупинив:

— Анатолію Федоровичу, забув… Почекайте хвилинку!

Швидко піднявся до нас.

— Ось, нате, дивіться!.. — Витяг із кишені газету. — Не я вам говорив? Не по-мойому вийшло?..

— Завтра, завтра!.. Я ж вас прошу, Іване Аркадійовичу!..

— Тисячу разів пробачте!.. Це ж дійсно завтра можна… Пробачте! А завтра обов'язково…

— Добре, добре!..

Ми нарешті були вдома. Чудесна кватира в Анатолія Федоровича — аж із чотирьох кімнат. І сам — як палець. Є наймичка, але її не було, послав кудись. (Вухо — не дідуган!)

— Ну, роздягайтеся, будьте як удома!..