Олександр Васильович Донченко - Беладонна. Любовний роман 20-х років

Так записати просиш, Жоржику? Ну, добре.

По весні то було. Пригадую добре, що в неділю чи в свято якесь. Я так чудесно з одним погуляла, як ніколи. Спершу в кіно побули, потім до парку поїхали. Годині о дванадцятій зібрались додому (гість раніше поїхав), як раптом підбігає до мене подруга Неля:

— Слухай! Діло трапляється.

— Що, де, як?..

— Ходім!

Я відмовлялась, але вона таки потягла. Відвела за кущі, і таке:

— Сотня, а то й дві накльовується!

— Ну й іди сама… їй-бо, не хочеться.

— Дурна! Гарненької треба! Зі мною не хоче!

Погодилась я.

— Та гляди, розворуши його добре!.. Та ти розумієш… І той… заводь якомога подалі, в глушину!..

Звела вона мене з одним. Хто він — важко було відгадати. А зодягнений добре, і по всьому було видко, що з грошима. Не первина була — пішли. Він п'яненький добренько був і все намагався, щоб швидше. Я ж вела й вела. Нарешті він уперся, як бик, і ні ногою далі. Бачу — людей нікого близько, й темнувато стало (місяць зайшов) — можна й тут. А все-таки відвела вбік, у густий молодий дубнячок.

— О, глянь, яке чудесне місце!.. Ну!

Почепилась йому на шию, і ми обоє повалились на землю…

П'ять, десять хвилин… А їх не було! Мені вже здавалося, що провалилась справа, як раптом почула обережні кроки. (Я почула, він — ні.) То були вони. Хутко накинулись на нього, і Ванька заткнув рога ганчіркою. Я вмент рукою по кишенях, витягла, що там було, й гайда.

Хоча це ж не за того попалися ми. Накрили нас за якогось Сеню. Така сама була історія: завела його, обчистила й додому приїхала. Навіть гроші перелічила — сто карбованців було, як тут налетіла міліція — і до бупру. Дурні, вбили його. Він пручався, так вони й пристукнули…

«Славній Льолі на згадку.

«Люба дитинко!

Я повік не забуду сьогоднішнього вечора. Повік не забуду тебе. Клянусь ім'ям комсомольця — правду кажу! Прости, Льолю! Я негідний самець. Я комсомолець — і пішов на таку річ… Знай же — надалі я тобі друг. І це я доведу тобі на фактах: кожної хвилини ти знайдеш у мені заступника. Моя адреса: Степна 33. Костік».

Слиняве хлоп'я! Потяглось за спідницею і розжалобилось. Бачила таких… А втім — може, і пригодиться. Копійка до копійки — голому сорочка.

3 березня. Сердився Жоржик, що гості пасуться в щоденнику. Полізе ж, гад, по нишпірках, що ти йому, загородиш?.. А сьогодні є про що написати. Якби таких побільше…

Сиділа я з подругами в ресторані, вечеряла. Бачу — заходить якийсь стариган. Так, років під сімдесят, мабуть. Зиркнув спідлоба навкруги й сів недалеко від нас. Замовив вечеряти, а очима коли-не-коли й зиркне на мене. Я спершу не звертала уваги, противний такий, лисий і в зморшках увесь. А потім візьми й почастуй його поглядом. Він, сердечний, так і засовався на місці. Замигав очима й не знає, де їх подіти. Я вдруге моргнула — піддала жару. Стариган і розплився, покликав пальчиком.

— Знаєте!.. Я хочу з вами той… поговорити…

— Будь ласка, прошу!.. — Сіла до його столу.

— Тільки як би той… Мо, ми підемо куди-інде?..

Сказала «добре»!

— Добре?.. От і добре! Е-е, той… слухайте! — гукнув на офіціянта. — Скільки там з мене?

— Ви ще не вечеряли, громадянине.

— Нічого, нічого… Я ж замовив, нате!

Дістав якісь гроші, ткнув офіціантові. Той увічливо поклонився й відчинив перед нами двері.