Василь Миколайович Іванина - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

на флоті. Я часто думав про товаришів, які намагалися учепитися за пліт. Запитував себе, чи вдалося їм наздогнати інший пліт, чи підібрав їх есмінець, чи, може, їх знайшли літаки. Але досі не думав про Хайме Манхарреса. Та варто було заплющити очі, як переді мною постав усміхнений Хайме Манхаррес: він показував мені курс на порт, потім сів напроти мене в їдальні, тримаючи в руці тарілку з фруктами й вареними яйцями.

Спершу це був сон. Я заплющував очі, засинав на кілька хвилин — і переді мною неодмінно, в тій самій позі з’являвся Хайме Манхаррес. Зрештою я зважився заговорити з ним. Не пригадую, яким було моє перше запитання. Не пригадую, що він відповів. Та я пам’ятаю, що ми сиділи й розмовляли вдвох на палубі, і раптом — за п’ять до дванадцятої — накотилася хвиля, фатальна хвиля, і я прокинувся й скочив, учепившись щосили за ґратчастий настил, щоб не впасти в море.

Вдосвіта небо потемнішало. Я не міг спати, бо не мав більше сили навіть для того, щоб заснути. В темряві не бачив протилежного кінця плота. Але продовжував вдивлятися в пітьму, намагаючись прозирнути її. І тоді на краєчку плота знову ясно угледів Хайме Манхарреса, що сидів у похідній формі — штанях і сорочці синього кольору і трохи зсунутій на праве вухо шапочці, на якій, незважаючи на морок, легко можна було прочитати напис: “Кальдас”.

— Привіт, — мовив я до нього, наче й не було нічого. Певний, що Хайме Манхаррес — ось він, поруч. Певний, що він весь час сидів тут.

Байдуже, сон це був чи ні. Знаю напевне, що не спав, був при пам’яті, добре чув свист вітру й рокіт моря. Відчував голод і спрагу. І анітрохи не сумнівався в тому, що Хайме Манхаррес пливе на плоту разом зі мною.

— Чому ти не прихопив на кораблі питної води? — запитав він.

— Бо ми вже наближалися до Картахени. Я лежав на кормі з Районом Еррерою.

Це був не привид. Я не відчував страху. Мені здавалося безглуздям, що раніше я сидів на плоту один, не знаючи, що поруч є інший матрос.

— Чому ти нічого не поїв? — знову озвався Хайме Манхаррес.

І я добре пам’ятаю свою відповідь:

— Бо мені нічого не дали. Я просив яблук і морозива, а мені не дали. Не знаю, де вони їх приховали.

Хайме Манхаррес не відповів. Якийсь час він мовчав. Тоді знову показав курс на Картахену. Я простежив за порухом його руки і побачив вогні порту, бакени в бухті, що немов витанцьовували на воді. “От ми й прибули”, — проказав я, пильно вдивляючись у вогні порту, незворушно, не відчуваючи ніякої радості, наче повернувся із звичайного плавання. Я попросив Хайме Манхарреса погребти ще трохи. Та його вже не було. Він зник. Я знову залишився самотній на плоту, а вогні порту виявилися першими променями сонця. Першими променями третього дня моєї самотності у відкритому морі.

Розділ 6
Рятівний корабель і острів людожерів

Спершу я вів рахунок дням відповідно до найважливіших подій: перший день, 28 лютого, був днем катастрофи. Наступний — днем появи літаків. Третій — днем найбільшого розпачу: того дня не сталося нічого особливого. Пліт плив за вітром. Я не мав сили гребти. День видався похмурий, було холодно, сонце сховалося в хмарах, і я втратив орієнтацію. Вранці я не знав, звідки можуть з’явитися літаки. Пліт не має носа та корми. Він квадратний, іноді пливе вбік, непомітно кружляє на одному місці, а коли втрачаєш орієнтири, то невідомо, куди рухаєшся — вперед чи назад. Море довкола однакове. Іноді я лягав на задньому— щодо руху плота-борту. Прикривав обличчя сорочкою. Підвівшись, упевнювався, що пліт пливе в протилежний бік. І тоді я не знав, чи він змінив напрямок руху, чи кружляє на одному місці. Після третього дня щось подібне стало відбуватися з відліком часу.

Опівдні я зробив дві речі: по-перше, закріпив весло з одного краю плота, щоб знати, чи рухається той весь час в одному напрямку. По-друге, надряпав ключами на борту риски для кожного проведеного на плоту дня і підписав під ним дати. Під першою рискою поставив число 28.

Провів другу риску й поставив наступне число — 29. Третя риса відповідала третьому дню — 30. Та я помилився. Гадав, що було 30 число, насправді ж було 2 березня. Збагнув це тільки на четвертий день, засумнівавшись, скільки їх взагалі у цьому місяці — тридцять чи тридцять один. І нарешті згадав, що був лютий, і хоча тепер це здається дурницею, тоді через помилку я втратив лік часові. На четвертий день я вже не був певний, що мої позначки відповідають кількості днів, проведених на плоту. Скільки їх минуло? Три? Чотири? П’ять? Згідно з рисками — минуло три дні. Та я не був певен цього, так само як не знав достеменно, рухається пліт уперед чи назад. Я волів не думати про це, щоб не припуститися нових помилок, і остаточно втратив надію на порятунок.

Я досі не їв і не пив. Думати не хотілося, думки плуталися в голові. Обпалена сонцем шкіра нестерпно боліла й вкривалася пухирями. На базі військово-морських сил інструктор попереджав, що ні в якому разі не можна підставляти під сонячне проміння легені. І я дбав про це. Зняв сорочку, змочував її час від часу і підв’язував до паска, бо кожний дотик до шкіри був надто болючим. Спрага мучила мене вже чотири дні, я задихався, відчуваючи гострий біль у горлі, в грудях і під ключицями; на четвертий день я випив трохи солоної морської води. Вона не вгамовує спраги, але освіжає. Я довго не наважувався пити, бо знав, що вдруге повинен випити менше води, та й то через багато годин.

Щодня з дивною пунктуальністю, рівно о п’ятій, з’являлися акули. Вони бенкетували навколо плота. Великі риби вистрибували з води, а через кілька секунд на поверхні вже плавали їхні рештки. Отупілі акули знавісніло метушилися в закривавленій воді. Вони ще не намагалися розтрощити пліт, але його білий колір явно принаджував їх. Відомо, що акули найчастіше нападають на білі предмети. Акула короткозора, тому й бачить лише білі або блискучі предмети. Інструктор попереджав нас: слід заховати блискучі предмети, щоб не привертати увагу акул.

Я не мав блискучих предметів. Навіть циферблат мого годинника був темний. Та я почувався б спокійніше, якби мав якісь білі предмети і міг кидати їх у воду подалі від плота,