Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

— А природознавство — це що?

— Предмет у третьому чи четвертому класі. Коли я вчився, він називався «Нежива природа».

Я встав і взяв Вовку за руку. Він не висмикував її, і ми повільно пішли вздовж берега. Сіро вилискували калюжі, і ми переступали через них, намагаючись зирнути на власні відображення. Але бачили ми, скоріше, відображення один одного: Вовка — моє, а я — Вовчине.

А потім пішли ми по намитому біля берега піску і коли озиралися, то бачили, дві пари слідів: перші до смішного великі, а другі до смішного малі...

Я бачу кімнату. Звичайну кімнату звичайних людей. У ній давно мешкають, і тут немає лоску, який надають своїм гніздечкам чепурухи. В ній живе повний, важкотілий господар, суха жінка, яка майже сюди не навідується,— чи на роботі, чи на кухні,— і мала дівчина Валька. У ній є навіть книжкова полиця, заставлена книгами. Стоїть досить старомодний буфет, обставлений не менш старомодними порцеляновими ляльками, і канапа з вибитими подушками. Я дивлюся на головну прикрасу цієї кімнати — могутнє двоспальне ліжко, і на мене віє тишею. В кутку між вікнами стоїть столик, на якому вічно червоніють паперові квіти, і в тому сутінку, що повільно заповзає в кімнату, вони не червоні, а сірі. Здається, я щось перед цим розповідав, бо мала Валька сидить навпроти мене й слухає, аж рота розкрила. Ми з матір’ю гості в цьому домі, сидимо за столом і ведемо звичайну бесіду ні про що. Інколи я позираю у вікно, ті сутінки там, за ним, синювато-драглисті, і в них монотонно колишеться гілка з трьома зовсім жовтими листками. Вони світяться в тому сутінку, наче впав на них промінь вечірнього сонця. Але сонце вже давно лягло в золоте ліжко, і тільки ці три листки спокійно й трохи сумовито про нього благовістять.

Мала Валька говорить про школу, і я теж намагаюся говорити про школу. Але то було так давно: перший клас — і тисяча дев’ятсот сорок шостий рік, другий клас — і тисяча дев’ятсот сорок сьомий. Мати оповідає, яким я був вундеркіндом: у п’ять років уже читати міг, але навіть господар поблажливо всміхається на ті оповідний — кого нині таким здивуєш, тепер вже учать дітей читати з п’яти місяців!

Мені трохи незручно, що мати цього не знає, в неї пригашені від спогаду очі, і дивиться вона не так на цих людей, що ми їх навідали, як у себе: ходять перед нею сині тіні із відгорілого навіки часу.

Я знову дивлюся на ті листки у сутінку, і на мент мені здається, що також входжу й занурююсь у сиві хвилі, і теж бачу сині тіні, і теж мені стає на серці сумнувато-гарно, бо там, далеко, в неозорому просторі, вщерть запнутому мережею із синьо-срібних ниток, іде малий мандрівничок, заклавши за спину руки, і мандрівничок отой я.

Господар тільки-но поголився, від нього пахне туалетною водою, а на вустах лежить та ж поблажлива всмішка, якою він зустрів материн спогад про моє вундеркіндство. Але мати моя вже зовсім забула про те, вона тепер думає не так про мене, як про тих моїх ровесників, котрим не судилося доступитися до сьогоднішнього дня.

— Гай-гай! — хитає вона головою.— Скількох дітей тоді розірвало!..

— Як так розірвало? — перепитує Валька.

— Такі вони запопадливі, діти,— похитує головою мати.— Розбирали снаряди, міни. Потім ще такі цяцьки були у німців: візьме дитина в руки — та й по ній!

— Мали й ми сховок,— підхоплюю я, достосовуючись до материного тону.— Було там на кожного по двісті, а то й більше патронів, мали ми найсправжнісінькі гранати, а дехто — самопали чи й револьвер. Ми накидували патронів у вогнище, відбігали й слухали, як вони рвалися...

— Ось бачите,— сказала мати. — А скільки я їм говорила?

— В школі в нас було холодно, хоч собак ганяй,— казав тим-таки тоном я.— Чорнило ми приносили з дому, але воно все одно замерзало. В таких маленьких торбинках ми його носили, а коли чорнильниці розбивали, на снігу лишалися фіолетові плями...

Я й справді бачу ту дорогу в фіолетових, зірчастих плямах. Це по ній іде малий мандрівничок з руками, закладеними за спину. В нього задертий носик, а з губи зіслизує легкий посвист. Сьогодні він нікого не здивує, що навчився читати в п’ять років, але й сьогодні не кожен хлопчак повторить те майстерне, переливисте свистіння.

— Тепер нам не треба чорнильниць,— каже майже радісно Валька.— Ми пишемо кульковими ручками. Спершу писали авторучками, а потім нам і кульковими дозволили...

— Отак випроваджуєш його у школу — і поліно дров сунеш під пахву. Самі купували в’язанками — чи ж багато їх докупуєшся?

Це казала мати. Казала буденно, трохи втомлено, бо сиділи ми в цих-от сутінках і мимоволі переселювались через них бозна й куди. Мандрували отак подумки, і я майже реально чув отой переливистий посвист із вуст малого мандрівничка. У Вальки розгорілися при цьому очі, вона зазирала нам у рот, їй були цікаві наші розповіді. Господар цієї хати, в яку ми зараз утрапили, повів себе простіше: наклав на рота долоню, а той його рот став ширший за долоню.

Я зирнув на дівчинку і раптом збагнув: на очах у неї поблискують рожеві окуляри. Ті окуляри наділи їй ми з матір’ю, і мала аж затремтіла: он де були часи — і гранати, і чорнильниці, які лишають на снігу фіолетові плями, і в класах можна було сидіти в пальтах і нічого не робити, раз замерзло чорнило. Я глянув на матір, але тут, у цій кімнаті, сиділа тільки її тінь, сама вона ще й досі мандрувала по синіх глибинах сутінків, що так тонко й прозоро плетуться за вікном.