Джо Хілл - Пожежник

Дикобраз припинив шкандибати і повернувся боком, спостерігаючи за її наближенням. Вона знову тицьнула в нього палицею. Око, яке дивилося на неї, здавалося, наповнилося люттю. То був колір крові, що застигла у краплині бурштину. Дикобраз засичав і посунув уперед.

Вона полізла вслід за ним, перебираючи руками та колінами гофровану спіраль труби. Здолала десь третину шляху, коли її стегна знерухоміли.

Гарпер із зусиллям подалася вперед, щоб вивільнитися, але не зрушила з місця. Натомість їй здалося, що стіни навколо стискаються щільніше. Вона спробувала повернутись назад, та не змогла. На думці миттєво зринув корок у пляшці з вином. Остання ніч з Джейкобом.

Дикобраз зам’явся і зиркнув на неї, недоброзичливо споглядаючи: «Що? Щось трапилося? Трошки встрягла? Може, хочеш дружнього штурханця палицею, щоб знову зарухатися?»

Вода, що цівочками струменіла в неї під руками, була крижаною, а бездоганно чисті сталеві стіни вкривав іній, але Гарпер кинуло в жар. Жар поколював у боках і в ямочці між ключицями. Це був не звичний рум’янець, що часом заливає людину у тривожні миті. Вона чудово знала це відчуття, наче хтось поприскав спреєм від комах на подряпину. Вона ще раз різко вдихнула повітря, відчувши запах диму, — нудотний сморід, ніби приправлений кленовим сиропом бекон смажився на пательні.

«Це ти», — подумала Гарпер, а коли поглянула вниз, то побачила блідий пушок диму, який здіймався від візерунку драконячої луски, що вкривав тильні боки її рук.

«А я казав, — прошепотів дикобраз голосом Джейкоба. — Нам слід було померти разом, як ми і планували. Хіба це було б не краще, ніж згоріти живцем отак, у безпросвітній дірі? Могла б просто заснути в моїх обіймах, без метушні, без болю. Натомість ти спечешся тут, а коли почнеш верещати, це приверне увагу поліції: вони піймають Еллі, і Отця Сторі, і Бена, і Майкл. Примусять стати навколішки в піску й пустять кулю кожному у мозок, і в усьому цьому будеш винна ти».

Вона смикнулася знову. Труба міцно скувала її.

Гарпер кліпнула; очі щипало від диму. Тоді вона зрозуміла, що вбиває зовсім не полум’я. Вбиває жах чи, може, почуття поразки. Це була мить, коли з жахом та соромом ти усвідомлюєш, що безнадійно застрягла і не маєш сил вирватися з полону. Драконяча луска була кулею, але тим пальцем, що спускав курок, був страх.

Крик застряг у горлі. Вона штрикнула дикобраза палицею, поки він нічого собі не надумав, вичавивши з тваринки здавлений писк. Він почимчикував геть, цього разу навіть швидше, ніж раніше.

Крізь клуби диму, який здіймався від неї, Гарпер більше не бачила кінця труби. Але не розуміла, чому не задихається від нього. Гарпер глибоко вдихнула, приготувавшись кашляти, і подумала: «Заспівай. Заспівай, і мине».

— Дом-ділі-ділі, дом-ділі-дін[68], — прошепотіла вона надтріснутим, хрипким голосом, одразу ж затнувшись.

Погано було застрягнути у трубі з дикобразом, та ще гірше — застрягнути зі схибнутою. Хай уже так сталося, що схибнутою була вона сама. Відчай, який бринів у власному голосі, засмутив її.

Свіжа хвиля хімічного жару мурашками пройшлася по тілу. Жар червами скрадався по голові. Вона відчувала запах волосся, яке скручувалося й підсмажувалося, і подумала, що якщо вдасться вибратися з труби, то дозволить Еллі поголити їй голову, от тільки з труби їй не вибратися, бо все це брехня, — думати, що спів може її врятувати.

Діти в Британії співали одне до одного під час Бліцу, та тільки стеля все одно валилася їм на голови. Її голос ніколи нічого не важив. Віра Тома Сторі була молитвою до порожньої шафки.

Дим обпікав її горло. Білі клуби порснули з ніздрів. Вона зненавиділа кожну хвилину надії, яку дозволила собі почувати. Зненавиділа себе за те, що підспівувала, співала з іншими, співала для інших, співала...

«Співала для інших», — подумала Гарпер. Співала у злагоді. Отець Сторі казав, що важить не пісня, а саме злагода. А самотужки злагоди не створиш.

Жінка закліпала від диму. Очі змокріли, липкі краплини сліз вже збігали щоками, і м’яким, уривчастим голосом вона заспівала знову. Її думки обернулися досередини, спрямувавшись до життя, що вузликом зв’язалося в утробі.

— I’ll be your candle on the water, — заспівала вона. Цього разу не Джулі Ендрюс, а дещо з Гелен Редді. То була перша пісня, яка спала їй на думку, і від її звучання, яке слабкою луною наповнювало трубу, вона відчула раптове, напівістеричне бажання засміятися. — My love for you will always burn[69].

Вона страшенно фальшивила, голос тремтів від емоцій, та ледь не з першого слова її драконяча луска запульсувала й заблищала м’яким золотавим світлом — відчуття хімічного жару, що скрадався шкірою, почало вщухати. Водночас дитя всередині неї, здавалося, почало повільно обертатися, прокручуючись, наче гвинт, і вона подумала: «Він показує тобі, що робити. Він у злагоді». Безглузда ідея, та тільки тоді вона півобертом повела стегнами, слідуючи за гофрованими виступами труби, і поволі посунула вперед. Жінка вивільнилася так раптово, що з глухим дзвоном гепнулася головою.

Гарпер повзла крізь сповнений димом розтруб. Її легені силувалися знайти кисень, якого бракувало, втім, у голові не паморочилося і слабкості вона не відчувала. Справді, у неї було достатньо повітря, щоб і далі співати дитині виснаженим шепотінням.

Вона схилила голову, зморгуючи сльози з очей, а коли знову підвела затуманений погляд, дикобраз був прямісінько перед нею, так близько, що вона могла покласти на нього руку. Його плащ з гілок наїжачився.

Гарпер вдарила палицею об стінку труби, відвела її назад а тоді з силою шпигнула нею в дикобраза.

— Для тебе я стану свічкою в сраці, якщо не шкандибатимеш, опецьку, — напівпроспівала, напівпрохрипіла вона.

Він знову драпонув від неї, та Гарпер уже по горло була сита тим дикобразом, і дренажною трубою теж. Вона тицьнула палицею йому під зад і пхнула його далі поперед себе. Їй спало на думку, що з цього цілком може вийти олімпійський спорт: дикобразячий керлінг.

Гризун перейшов на біг, або принаймні таку його подобу, на яку тільки здатен його вид. Він не вагався, діставшись кінця труби, а відразу зістрибнув і чкурнув назовні. У мерехтливому помаранчевому сяйві багаття, що освітлювало вечір, Гарпер розгледіла, що дикобраз, зрештою, не такий уже й великий. Затиснутий у трубі, він скидався на цуценя. Та зовні, під тріпотливою загравою вогнища, більше був схожий на шпичастого хом’ячка. Він зиркнув на неї докірливим оком і почвалав далі. На якусь мить Гарпер навіть відчула провину за те, як повелася з ним. Вона так