Наталія Лук'янівна Гайдамака - Позначена блискавицею

вивільнитись із невидимого полону і закликаючи на допомогу всю свою волю, завзяття, упертість, аби здолати давку хвилю страху, що накотилась на неї. Та ноги, її міцні, спритні ноги не слухалися, руки безпорадно зависли: відчувала себе жалюгідною комахою в чіпкому павутинні. “Загину… помру. Але чому?” — крижані мурахи повзли по спині.

— Тобі лишилося три кроки. Тільки три кроки! Дитину відштовхнеш. Машина не встигне зупинитись.

“Чого ж ви хочете від мене?”

— Хочемо допомогти. Уповільнити твої кроки. Затримаєшся — і житимеш.

“Як — затримаєшся? Вже стільки часу минуло, машина давно проїхала…”

— Ти помилилась. Час минає там. А тут стоїть. Нічого не змінилося. Повір… вір… вір… — луна забриніла знову.

“Такого не буває… Мене збила машина, і я зараз марю…” — промайнуло в голові. Із полегшенням ухопилась за цю думку.

— Там не буває. Тут буває. Віриш — нам легко. Не віриш — важко.

“Гаразд, спробую повірити. Це не сон. Що далі?”

— Затримаємо тебе. Збережемо життя. “А він… хлопчик отой?”

— Миттєва смерть — легка.

“Та хоч би й так… — здивований погляд хлопченяти сплив перед нею. — Чому ж ви не врятуєте і його?”

— Можемо врятувати лише одного.

“Тоді… краще його. Він малий… Навіть не розуміє…”

— Нема сенсу.

“Та чому ж, чому, хай вам біс?”

— Мусиш жити, продовжити рід. Дужі, витривалі нащадки. Хлопчик — кволий. Рятувати недоцільно.

“Звідки ви знаєте… про нього?”

— Знаємо все. Вирішуй. Не можемо довго…

“Хто вас просив? Навіщо висмикнули мене, як рибину із води? Облиште мене, поверніть туди… Я все вирішила… іще коли побігла…” — І раптом почула свій голос: — Відпустіть мене!

Обриси довколишнього світу враз затремтіли, збрижились і стали чіткими, в’язка рідина відпустила її, знову долинули звичні звуки, тіло ожило й напружилось.

Щосили відштовхнувшись, кинулася вперед — крок… другий… третій…

Але трьох кроків не вистачило.

І під неймовірним кутом зігнулося в падінні її слухняне тіло, відкидаючи хлопця на узбіччя.

Нестерпно завищали гальма.

…Щокою вона відчула дивовижно м’яку, прохолодну траву й поволі розтулила повіки. Спершу їй здалося, що прокинулась після важкого сну, та рантом усе пригадала і рвучко сіла, спираючись на руки. Тривожно поглянула ліворуч, праворуч… Шосе було безлюдне, довкола стояла німотна тиша, косі сонячні промені запалювали іскри в сизій од вранішньої роси траві.

Розгубленими очима втупилася в безхмарне небо, наче там могла знайти відповідь. Невже це їй примарилось? Та ні, було все, було: скуйовджений хлопчина, прозора переливчаста стіна — і відчайдушний кидок під колеса вантажівки…

Вдихнула на повні груди повітря, що пахло вологою зеленню, і несподівано здригнулася. Чи їй те вчулося, чи справді десь іздалеку докотилося невиразне склисте відлуння:

— Живи… живи… живи…

Зміст

ПОВІСТІ

Реанімація — XXI

Позначена блискавицею

ОПОВІДАННЯ

Краєвид на чорному тлі

Полонянка

Поклоніння змії

Хвала провидцям

Тільки три кроки

Оглавление Реанімація — XXI Позначена блискавицею   Частина перша Лице грізного бога   Частина друга Позначена блискавицею   Частина третя Час ненависті