Наталія Лук'янівна Гайдамака - Позначена блискавицею

врятувати світ. Скільки незмірно довгих років несла вона в собі отой страшний тягар знаття? Адже вона знала долю свого сина. А світ так і не змінився, хоча йому принесли таку жертву…

Може, це лише легенда. Жорстока казка. Але ж оті очі, всевидющі та беззахисні… Очі матері людської — не божої. Ні, я не мадонна. І я не хочу, щоб моє дитя колись проклинало мене. Я не зможу, не зумію стільки терпіти й чекати. Терпіти його біль і чекати його кінця. Це понад мої сили!

Хвала провидцям: я вже тепер знаю його долю. Його і свою. Я можу цього уникнути. Це дуже просто і навіть не боляче. Треба лише сказати: так. Сказати вже сьогодні, не чекати цілий місяць!

Мій син не ощасливить світу ціною власних мук. Своїх і моїх сліз. Милосердніше зупинити його зараз, коли він іще нічого не може збагнути, не розуміє, не відчуває.

А якщо я дам йому змогу народитись? Побачити світ? Пізнати всю його красу в ті перші роки, коли хвороба ще не дасться взнаки? Я спробую зробити ті роки такими щасливими й наповненими, щоб найлютіша біда потім не випалила пустки в його душі. Загартувати душу так, аби розбите, нікчемне тіло згодом не взяло над нею гору. Дати йому силу й мужність витримати все те, що впаде на нього, і не збайдужіти до всього, окрім власного лиха. Він житиме. Він створить свої пісні. Він не буде нещасним!

Я свідомо обираю таку долю. З доброї волі. Я знаю, на що йду. Хвала провидцям! Я встигну приготуватись…

Я буду поряд із ним. Завжди поряд. Облишу все заради нього. Стисну свою волю, свої нерви в тугу сталеву пружину…

Я хочу вкласти в нього силу й мужність… Та чи стане ж їх мені самій на всі ці безмежно довгі, нескінченні роки?..

Ох, як самотньо і порожньо мені! Я не була б самотнішою, аби навіть опинилася у космічному просторі…

І все ж таки — хвала провидцям! Вони не бувають ні добрими, ні злими. Вони кажуть нам правду. А вирішувати повинні ми самі.

Ні, сьогодні я не готова дати відповідь.

Я маю все зважити. Обміркувати спокійно.

У мене ще є час. Багато часу…

Тільки три кроки

Вранішнє шосе іще дрімало, як і завжди в неділю, — лише зрідка промайне автомобіль. Вона любила цю пору за її тишу та спокій. Сьогодні ж, після короткої нічної зливи, коли п’янко пахло свіжою зеленню, а повітря було тремтливо-прозорим, тіло зробилось таким пружним та легким, що, здавалось, от-от злетить над землею.

Знехотя позирнула на годинник. Як швидко збіг час! Повертатись додому іще не хотілося. Перейти на той бік і пробігтись до озера? Звернула до траси й спинилася, перечікуючи машину, що викотилася з-за повороту.

І звідки він узявся, хлопчик отой? Виріс мов із-під землі з того боку дороги — невеличкий, щуплявий і скуйовджений, наче горобчик, який щойно видерся а котячих пазурів. Що він тут робить так рано та ще й у неділю, коли його ровесники додивляються солодкі сни? Мабуть, теж прихильник ранкових пробігів. Усміхнулася й привітно помахала рукою. Одначе він не помітив її жесту: заклопотано роззирнувся навсібіч і, гадаючи, певно, що машина ще далеко, рвонув через дорогу.

Вона закричала: “Куди ти? Стій!”, а ноги вже самі несли її навперейми хлопчикові. На мить їхні очі зустрілися. В його погляді застиг подив: мовляв, чого галасуєш?.. Це її аж розлютило. Куди воно лізе, оте горечко? Натреноване тіло із подвоєною силою метнулося вперед.

Та раптом вона з розгону наскочила на невидиму перешкоду — і завмерла, заціпеніла, загрузла в якійсь в’язкій рідині, що враз огорнула її. Довкіл заклубочився туман. У вухах гули дзвони…

Потім марево зникло, проте, як і раніше, не могла ворухнутися. Перед очима стояли розмиті обриси будинків, дерев, автомобіля, що завмерли за прозорими стінами, на яких раз по раз у незбагненному ритмі з’являлися й зникали молочно-сріблясті смуги.

Аж ось пролунав дивний (чоловічий, жіночий — годі було зрозуміти) голос:

— Що ти хочеш зробити?

Звуки відбивалися від прозорих стін і кришилися, розкочувалися дзенькотливою голчастою луною: зробити… би-ти… би-ти…

“Що зробити? Та спинити цього дурника!” — хотіла вимовити це, але губи й язик затерпли, наче після наркозу перед видаленням зуба. Однак голос продовжував так, ніби вона вже відповіла:

— Його зупиниш, а сама загинеш… ги-неш…

“Хто це говорить? — сприймала лише неймовірність ситуації і ще не перейнялася моторошним смислом слів, призначених для неї. — Хто ви?”

— Дивимось. Спостерігаємо. Хочемо зрозуміти. Ти нам віриш?

“Вірю”, — подумала несподівано для себе самої. Голос став м’якшим і глибшим, відлуння зникло.

— Сильний, молодий організм. Повинна жити. Тільки тепер збагнула почуте раніше.

“Звідки відомо, що я… загину? Дурниці!” — безгучно вибухнула, силкуючись