Тарас Григорович Шевченко - Кобзар

вечерю Раби - рабиню привели, Таки Вірсавію. Нівроку, До божого царя-пророка Сама Вірсавія прийшла, І повечеряла, й сикеру З пророком випила, й пішла Спочити трохи по вечері З своїм царем. І Гурій спав. Йому, сердешному, й не снилось, Що дома нищечком робилось, Що з дому цар його украв Не золото, не серебро, А луччеє його добро, Його Вірсавію,- украв. А щоб не знав він тії шкоди, То цар убив його, та й годі. А потім цар перед народом Заплакав трохи, одурив Псалмом старого Анафана… І, знов веселий, знову п'яний, Коло рабині заходивсь.

II

Давид, святий пророк і цар, Не дуже був благочестивий. Була дочка в його Фамар І син Амон. І се не диво. Бувають діти і в святих, Та не такі, як у простих, А ось які. Амон щасливий, Вродливий первенець його! Лежить, нездужає чогось. Давид стенає та ридає, Багряну ризу роздирає І сипле попіл на главу. «Без тебе я не поживу І дня єдиного, мій сину, Моя найкращая дитино! Без тебе сонця не узрю, Без тебе я умру! умру!» І йде, ридаючи, до сина. Аж тюпає, немов біжить. А той, бугай собі здоровий, У храмині своїй кедровій Лежить, аж стогне, та лежить, Кепкує з дурня. Аж голосить, Аж плаче, бідний, батька просить, Щоб та Фамар сестра прийшла: «Драгий мій отче і мій царю! Вели сестрі моїй Фамарі, Щоб коржика мені спекла Та щоб сама і принесла, То я, вкусив його, возстану З одра недуги». Вранці-рано Фамар спекла і принесла Опріснок братові. За руку Амон бере її, веде У темну храмину, кладе Сестру на ліжко. Ламле руки, Сестра ридає. І, рвучись, Кричить до брата: «Схаменись, Амоне, брате мій лукавий! Єдиний брате мій! Я! Я! Сестра єдиная твоя! Де дінусь я, де діну славу, І гріх, і стид? Тебе самого І бог, і люде прокленуть!..» Не помогло-таки нічого. Отак царевичі живуть, Пустуючи на світі. Дивітесь, людські діти.

III

І поживе Давид на світі Не малі літа. Одрях старий, і покривали Многими ризами його, А все-таки не нагрівали Котюгу блудного свого. От отроки й домірковались (Натуру вовчу добре знали), То, щоб нагріть його, взяли, Царевен паче красотою, Дівчат старому навели. Да гріють кров'ю молодою Свого царя. І розійшлись, Замкнувши двері за собою.

Облизавсь старий котюга, І розпустив слини, І пазурі простягає До Самантянини, Бо була собі на лихо Найкраща меж ними, Меж дівчатами; мов крин той Сельний при долині - Меж цвітами. Отож вона І гріла собою Царя свого, а дівчата Грались меж собою Голісінькі. Як там вона Гріла, я не знаю, Знаю тілько, що цар грівся, І… і не познаю.

IV

По двору тихо походжає Старий веселий Рогволод. Дружина, отроки, народ Кругом його во златі сяють. У князя свято: виглядає Із Литви князя-жениха За рушниками до Рогніди.

Перед богами Лель і Ладо Огонь Рогніда розвела; Драгим єлеєм полила І сипала в огнище ладан. Мов ті валькірії, круг неї Танцюють, граються дівчата І приспівують:

«Гой, гоя, гоя! Новії покої Нумо лиш квітчати, Гостей сподіватись». За Полоцьком, неначе хмара, Чорніє курява. Біжать І отроки, й старі бояра Із Литви князя зустрічать. Сама Рогніда з Рогволодом Пішла з дівчатами, з народом.

Не із Литви йде князь сподіваний, Ще не знаємий, давно жаданий; А із Києва туром-буйволом Іде веприщем за Рогнідою Володимир князь со киянами.

Прийшли, і город обступили Кругом, і город запалили. Владимир князь перед народом Убив старого Рогволода, Потя народ, княжну поя, Отиде в волості своя, Отиде з шумом. І растлі ю, Тую Рогніду молодую. І прожене ю, і княжна Блукає по світу одна, Нічого з ворогом не вдіє. Так отакії-то святії Оті царі.

V

Бодай кати їх постинали, Отих царів, катів людських. Морока з ними, щоб ви знали, Мов дурень, ходиш кругом їх, Не знаєш, на яку й ступити. Так що ж мені тепер робити З цими поганцями? Скажи, Найкраща сестро Аполлона, Навчи, голубко, поможи Полазить трохи коло трона; Намистечко, як зароблю, Тобі к великодню куплю. Пострижемося ж у лакеї Та ревносно в новій лівреї Заходимось царів любить. Шкода і оливо тупить. Бо де нема святої волі, Не буде там добра ніколи. Нащо ж себе таки дурить? Ходімо в селища, там люде, А там, де люде, добре буде, Там будем жить, людей любить, Святого господа хвалить.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Добро, у кого є господа, А в тій господі є сестра Чи мати добрая. Добра, Добра такого таки зроду У мене, правда, не було, А так собі якось жилось… І довелось колись мені В чужій далекій стороні Заплакать, що немає роду, Нема пристанища, господи!…. Ми довго в морі пропадали, Прийшли в Д а р' ю, на якор стали; З в а т а г и письма принесли, І всі тихенько зачитали. А ми з колегою ляглиbsp; Та щось такеє розмовляли. Я думав, де б того добра, Письмо чи матір, взять на світі. «А в тебе єсть?» - «Жона, і діти, І дом, і мати, і сестра! А письма нема…»…. [Друга половина 1848, Косарал]

Титарівна

Давно се діялось колись, Ще як борці у нас ходили По селах та дівчат дурили, З громади кпили, хлопців били Та верховодили в селі,- Як ті гусари на п о с т о ї. Ще за гетьманщини святої, Давно се діялось колись.

____________________

У неділю на селі У оранді на столі Сиділи лірники та грали По шелягу за танець. Кругом аж курява вставала. Дівчата танцювали І парубки… «Уже й кінець! А нуте іншу!» - «Та й це добра!» І знову ліри заревли, І знов дівчата, мов сороки, А парубки, узявшись в боки, Навприсідки пішли… Найкращий парубок Микита Стоїть на лаві в сірій свиті. Найкращий хлопець, та байстрюк; Байстрюк собі, та ще й убогий, Так і нікому не до його, Стоїть собі, як той…. Плечима стелю підпирає, Та дивиться, і замирає, На титарівну… А та в квітах, Мов намальована, стоїть Сама собі, і на Микиту Неначе глянула!.. Горить! Горить Микита в сірій свиті! Шеляга виймає, І за того остатнього Музику наймає, І нерівню титарівну У танець вітає!! «Одчепися, пройдисвіте! - І зареготалась Титарівна.- Хіба тобі Наймичок не стало!» Насміялась титарівна З