Всеволод Зіновійович Нестайко - Тореадори з Васюківки

іноді з людьми, що з хорошого геройського хлопця робиться казна-що, бурякова гичка... І через що? Через якусь чаплю у спідниці... Тьху!

Минулого разу, коли була у нас пригодницька історія з Книшем і Бурмилом і коли Ява був Робінзоном Кукурузо і тікав у плавні на безлюдний острів імені Переекзаменов-ки, познайомилися ми випадково з київськими піонера-ми-юннатами. І була серед тих піонерів одна Валька, худа, цибата і, на мій погляд, зовсім неінтересна. (Ганя Гре-бенючка з нашого класу в тисячу разів краща). Але то я вважав, що Валька неінтересна. А Ява... Ява через дві хвилини став не Ява, а бурякова гичка. Коли київські юннати поверталися додому, Валька залишила Яві свою адресу, щоб ми написали, чим закінчиться наша історія з Книшем і Бурмилом,— її дуже, бачте, це цікавило. Минув час, історія з Книшем і Бурмилом закінчилася для нас щасливо, ми були героями, і Ява після цього кілька разів напівжартома-напівсерйозно закидав гачка — написати Вальці листа. Я робив — тьху! — і казав: «Ти що, вчадів! Я, коли в таборі, мамі ніяк не можу написать, а ти хочеш...» Сам Ява писати не наважувався. Боявся помилок наробити. Переекзаменовка у нього була якраз з мови. Так з листом нічого не вийшло. Але адресу Ява зберіг. Це я знаю. Він її ховав на горищі, я бачив, як він там перечитував її, наче листа якогось.

Тільки я йому нічого не сказав...

А коли ми їхали в Київ, я знав, що рано чи пізно Ява заведе розмову про Вальку. Але я не думав, що так скоро. Я планував собі Вальку десь на третій-четвертий день, не раніше. І якби не моя провина у тій пригоді з ночвами, я б, певне, так просто не здався. Та тепер я був радий, що Ява забув про словесний портрет і про міліцію і вирішив поступитися.

— Чого скис! — весело сказав я.— Ну да, воно цікаво було б зустрітися і з Ігорем, і з Сашком-«штурманом», і з Валькою. Вони нам Київ хіба ж так показали б! Яка там Вальчина адреса? Я колись пам’ятав... Якась Січнева... так?

— Вулиця Січневого повстання,— буркнув Ява.

— Тю! Та це ж вона і є... Тут біля метро починається і проз новий Палац піонерів тягнеться туди, де Лавра. Гайда!

Ява криво усміхнувся.

РОЗДІЛ III

лЛ>0л,ІІМАЄ на лА>%милися. ^*|>С0

Через кілька хвилин ми вже знайшли потрібний будинок, почали шукати квартиру. Обійшли весь будинок — нема. На найвищому шостому поверсі остання квартира вісімнадцята, а нам треба двадцять п'яту. Що таке? Невже обдурила Валька, насміялася, вигадану адресу дала... На Яву мені було боляче дивитись — такий у нього був вигляд. Нарешті я наважився спитати в якоїсь бабусі. І виявилося, що є двадцять п'ята, тільки у дворі, у так званому флігелі. Пішли ми шукати той флігель.

— Казна-що, повигадували якісь флігелі-мігелі. Тільки з пантелику збивають,— удавано сердито бурмотів повеселілий Ява.

Справді, у дворі стояв такий самий, як і з вулиці, здо-ровеннецький шестиповерховий будинок. І на третьому поверсі ми легко відшукали двадцять п'яту квартиру.

Коли ми заходили в парадне, я помітив, що, минаючи старорежимські візерунчасті засклені двері, Ява на якусь мить затримався і, глянувши на своє відображення у склі, пригладив рукою чуба. Я удав, що нічого не бачу.

І от ми стоїмо перед дверима. На дверях кілька кнопок від електричних дзвоників, — мабуть, у квартирі багато сусідів. На сходах напівтемно, і ми спинаємось навшпиньки, щоб прочитати написи під кнопками.

О, «Малиновським дзвонити один раз»! Це воно. Валь-чине прізвище. Малиновська. Точно.

— Дзвони,— шепоче Ява.

— Ти дзвони,— шепочу я, невідомо чого відчуваючи холодок у животі.

— Та подзвони. Ну, ти ж вищий, тобі зручніше,— хитрує Ява.

— Ні, вона тобі адресу залишала, ти й дзвони,— не здаюся я.

— Ану тебе,— із злістю шепоче Ява і, рішуче зітхнувши, натискає на кнопку. За дверима голосно деренчить дзвоник.

Ява відскакує від дверей і ховається за мою спину. Дуже мені треба! Я відскакую вбік і хочу випхнути наперед Яву.

І тут сталося щось неймовірне. З-за виступу стіни з темряви, як мара, виринула чиясь величезна постать і здо-ровеннецькою рукою схопила Яву за вухо. В ту ж мить хриплий голос загримів, аж луна підстрибом покотилася вниз по сходах:

— Піймалися! Піймалися нарешті!

Не кажучи вже про Яву, якого тримали за вухо, я теж від несподіванки прикипів до місця і не міг ворухнутися. А дядько гримів на весь під'їзд:

— Так от хто тут хуліганить! От хто це дзвонить і тікає!.. А бідна бабуся повинна бить свої старі ноги, даремно ходячи відчиняти! От ми враз з вами поговоримо!

І в цю мить з-за дверей почувся дзвінкий Вальчин голос:

— Хто там?

Ой-ой-йой! Я панічно глянув на Яву. Він зібрав всі свої сили, одчайдушно рвонувся і... Навіть якби йому довелося залишити своє вухо у дядьковій руці, він все одно б вирвався. Та що вухо! Цієї миті Ява ладен був оддати півголови, навіть півтіла, аби тільки вирватися, втекти з тим, що залишиться, подалі від Вальчиних очей.

Ви ж самі подумайте: після довгої розлуки в першу хвилину побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить, як (о світе ясний!) якийсь здоровеннецький мурмило держить вас за вухо, мов цуценя. І ви, схиливши голову, жалюгідно висите на своєму вусі, майже не торкаючись землі. Ви, який мріяли про урочисту й хвилюючу мить, коли відчиняться двері, і вона стане на порозі, і здригнуться від радісного подиву волохаті вії, і засяють очі, і запашать рум'янцем щоки. І вона скаже: «Ой!» — а потім: «Ах!» — а потім: «Здрастуй, здрастуй! Це ти? Яка я рада!» І все буде так прекрасно...

Аж замість цього...

О люди добрі!

Наче вистрелені з гармати, ми прогуркотіли сходами вниз, вискочили у двір, потім на вулицю і цілий квартал бігли щодуху, не оглядаючись. Лише коли переконались, що за нами ніхто не женеться, одсапуючись, пішли.

Ми йшли, не розбираючи дороги, йшли і мовчали.

З очей Явиних бігли сльози. Він кривився й одвертав од мене обличчя. Та я все розумів. Ява ніколи не плакав! То просто механічно. Просто вухо якимось чином зв'язане з