Всеволод Зіновійович Нестайко - Тореадори з Васюківки

Збитий міліціонер (тепер ми бачили, що то був ніякий не Паляничко) поспішав за дядьком, на ходу обтрушуючи кітель, і, невідомо до кого звертаючись, гукав:

— Стривайте! Стривайте! Одну хвилинку!

Ми підтюпцем бігли за міліціонером. Іншого виходу в нас не було. Ескалатори в метро мають таку властивість, що на них можна їхати лише в один бік,— це тобі не звичайні сходи, по яких можна іти і туди і сюди!

На наше щастя, міліціонер ще не уявляв собі, хто справжній винуватець цієї скандальної пригоди, переслідував дядька і на нас не звертав жодної уваги. Але скоро він довідається. Ще кілька секунд, він наздожене дядька, і дядько... У мене холонуть ноги. От уже ескалатор довіз нас униз.

«Кінозірка», що тільки тепер, мабуть, оговталась, раптом усміхається і, все ще сидячи в ночвах, бадьорим голосом говорить:

— Політ пройшов нормально. Почуваю себе добре. Невагомість і перевантаження перенесла задовільно.

Навколо сміються.

Як вітали «зірку-космонавта» міліціонер, опасистий дядько та інші люди, що веселим натовпом оточили її, ми вже не бачили і не чули. Бо ми притьмом вскочили у поїзд. Двері за нами клацнули, поїзд рушив.

На наступній «Арсенальній» станції ми так бігли по ескалатору вгору, що аж серця наші з грудей вискакували. А там же два ескалатори, та такі довжелезні...

Коли ми вибігли з метро, завернули у двір величезного сірого будинку й опинилися на схилах у чагарнику,— ми вже були майже мертві від знесилення. Життя в наших тілах лишалося процентів п'ять, не більше. Та й ці п'ять процентів — то було не життя, а сама макуха. В очах темно, ні рукою, ні ногою не ворухнеш. Не те що говорить,— ми дихати неспроможні були. Ротами тільки плямкали, повітря хапаючи, як риба без води. Трирічне дівча могло зараз нас брать за п'яти, кидать в торбу й нести на базар продавати по дві копійки за пучок. Така була нам зараз ціна.

Лише через хвилин десять...

— Ну? — ледве сказав Ява.

— Ага,— ледве сказав я.

— Тю,— ледве сказав Ява.

— Тьху,— ледве сказав я.

Це вся розмова, на яку ми спромоглися через десять хвилин.

І тільки через хвилин двадцять ми нарешті очэтилися і змогли обмінятись думками з приводу того, що сталося.

— Да...— зітхнув Ява.— Можна сказать, зіпсував ти мені кар'єру. А що?! Хто ж мене тепер у міліцію візьме...

— Та йди ти! Причому тут це! — пробував виправдатися я.— Ніхто ж нас не бачив. І взагалі — все ж минулося. Чого ти!

— Ага! Не бачив! І дядько бачив, і міліціонер, як ми за ним бігли, скоса зиркнув, я помітив... А в них зорова пам'ять — будь-будь! Професійна.

— Та! — махнув я рукою.

— От тобі й «та»! Може, нас за його словесним портретом уже й шукають. Словесний портрет — це, брат, така штука...— Ява підняв над головою стиснутий кулак, що мало означати, яка прекрасна штука словесний портрет. Про словесний портрет Ява набрався, коли три місяці тому готував себе у прикордонники.

— А що ж ми такого зробили?! Нічого ж страшного! — не стільки Яву, скільки сам себе заспокоював я.— Ненароком зачепили ночви і... Хіба ж це навмисне?

— Іди доведи, що ненавмисне. Дядько перший говоритиме, що навмисне. Щоб себе виправдати. І взагалі такого, мабуть, за всю історію метро не було. Отож...

— Не щастить нам у метро,— зітхнув я.— І минулого разу, пам'ятаєш, скандал був, і тепера...

— Закон парності,— зітхнув Ява.

Атож, мабуть, він таки справді існував, той «закон парності», про який чи то всерйоз, чи то жартома говорив мій батько і який нібито полягав у тому, що різні неприємності завжди ходять у парі — як одна станеться, чекай другої. Недарма ж і в народі кажуть: «І так горе, і так двоє».

— Це такий клятий закон, що диви, щоб з нами сьогодні ще якоїсь капості не сталося,— сказав Ява і раптом усміхнувся.— А здорово все-таки зафурготіла вона у ночвах...

— А що ж! Як на ракеті: фіть! — і будь здоров! Я б і сам не відмовився, га? — заторохтів я, радий, що Ява вже не залякує мене міліцією.

Ява підвівся з землі.

— Ну, то куди тепер підемо?

Я здвигнув плечима:

— Та куди хочеш! Або в містечко розваг, або в стерео, або в зоо...

— Це правильно, але... — і Ява замовк.

— Що?

— Та якби... — і знову замовк.

— Що?

— Та самим воно якось... От щоб розшукать отих... київських... Ігоря, Сашка-«штурмана»... Такі ж хлопці класні... — І в небо дивиться, щоб очі від мене сховать...

Я дивлюся на нього і хитро усміхаюсь. Ну ж Ява! От же ж Лис Микита! Хлопці тобі потрібні! Еге ж! Та я ж тебе наскрізь бачу. Ти ж для мене як із скла зроблений! Я тобі не київський мисливець, якого можна за носа водить. На це Ява мастак! Київські мисливці, що приїздили в нашу Васюківку на полювання та риболовлю, часто наймали нас, хлопців, щоб ми їм коників для наживки ловили. Сірникова коробка коників — п'ять копійок. Я собі ото ловлю та й ловлю у поті чола: найнявся — як продався. А Ява сіна у сірникову коробку натовче, зверху кілька коників покладе — і вже біжить міняти на п'ятака. А як піймають його на цьому, він тільки очима невинно кліп-кліп: «А треба ж було їм їсти вкинуть!..»

Але стривай, я тобі не київський мисливець!

— Воно дуже добре б,— кажу,— тільки де ж їх шукать? Адреси ж нема... Правда, давала тобі Валька свою адресу тоді. Але ж ти її не зберіг, мабуть. Та воно, звичайно, й смішно було б — берегти адресу якоїсь там Вальки.

У Яви тільки — раз! — щоки червоно спалахнули, як од ляпасів...

І що воно ото буває за таке