Леонід Григорович Кононович - Тема для медитації

смерть? Як міг ти продатися ворогам, котрі винищили твій рід, твоє село, твою націю?» Він поклав ручку і, відкинувшись на спинку стільця, задивився у вікно. Надворі зривався вітер. Осокори зашуміли, і віти їхні стали розгойдуватися. Хмара вже закрила усеньке небо, й у мансарді посутеніло. Він зітхнув і знову почав писати: «Мені дорікають, що я занапастив своє життя. Дехто навіть співчуває: от, мовляв, затягли тебе націоналісти... Однак я сам вибрав свій життєвий шлях. Людина — це істота, котра здатна свідомо зробити вибір між добром і злом. У цьому, власне, й полягає відмінність між комуністичною ідеологією та християнством, яке лежить в основі правозахисного руху, — комунізм розглядає людину як нерозумну й за визначенням недосконалу істоту, яка нездатна перебрати на себе відповідальність за той світ, у якому вона живе. Саме тому комуністична доктрина знімає тягар відповідальности зі своїх прихильників, перекладаючи його на вождів, які таким чином отримують право диктувати свою волю мільйонам людей. Коли розкриваються злочини режиму, члени КПРС розгублено знизують плечима: так ми ж не знали, що це зло... ми робили це, та нам і в голову не приходило, що це погано! Але вони кажуть неправду. Вони свідомо чинили зло, і це був їхній вибір. Саме тому їх потрібно карати вже за те, що вони вступили у цю фашистську партію і носили квиток із профілем диявола. Мій вибір теж був свідомий. Часом я згадую отой вірш Віктора Кушніра, який поширювався в самвидаві, й думаю: так, усі ми народжувалися в убогих сільських оселях, де піч топилася соломою, а на образах висіли рушники; всі дивилися на світ крізь підсліпуваті маленькі вікна й бачили річку, й верби, і грузьку дорогу, яка простувала в далину; всі ми робили перші кроки холодною глиняною долівкою, і до самої смерти в’їдався у нашу пам’ять запах печених буряків і житнього хліба, який лежав на столі; а коли ми підростали, то починали розуміти, що все це — наше, що якась незрима сила змусила нас народитися в оцю епоху, яка притихла, немов патрон, що дала нам вона і цю мурованку, одну як солов’єві голос, і вербу коло річки, і могилу в полі — й усе це зветься Україною, і ми повинні боронити його, бо відступати вже просто немає куди...» В мансарді зробилося темно, як у погребі. Він кинув ручку і схилився головою на стіл. Тоскне відчуття безвиході навалилося на нього з такою силою, що здавалося, ще трохи — і завиєш, як вовк. Таке з ним траплялося нечасто, але він знав, що залишатися одному в такому стані небезпечно. За вікном розгойдувалися осокори. Вітер шаленів, але дощу не впало і краплини. Він одягнув куртку і поволі спустився униз. В містечку в нього був один-однісінький приятель — господар цієї кам’яниці, який мешкав у середмісті. Юр підозрював, що він доповідає про його поведінку в КГБ і навіть час від часу робить обшуки у мансарді, — але йому було все одно. Просто треба було до когось піти; а до кого ж він піде в цьому задрипаному райцентрі, де живуть самі лише роботяги й алкоголіки? Якась невиразна думка майнула краєм його свідомости — й тут же згасла. Це було щось украй важливе, але він так і не втямив, що ж саме. Надворі стояла темрява. Біля соші не світився жоден ліхтар. Юр застромив руки до кишень і побрів, куди очі дивляться. За кілька хвилин він побачив світло, яке горіло у бічній вуличці. Звертаючи туди, він зненацька пригадав, як місяць тому до нього заявився уповноважений кущового КГБ, яке об’єднувало декілька районів. Кагебіст обнишпорив мансарду, перекидав і перетрусив усі його книжки, а тоді сів коло столу і, роззирнувшись, похитав головою. «Да-а, бачу, нелегко вам тут живеться! Мабуть, і поговорити немає з ким у цьому собачому райцентрі, еге?» Юр зціпив щелепи. А т-ти ж, гнидо, подумалося йому... навіть про це ти здогадався! Але вголос він геть нічого не сказав. Просто сидів і, нагнувши голову, дивився у підлогу. «Не любите ви КГБ, — зітхнув уповноважений. — Правда ж? — Юр уперто мовчав. — А дарма! От Єсенін, він теж був поет, як і ви! Але він любив КГБ. Він писав... — кагебіст заплющив очі й задушевно продекламував: „КГБ ты, мое КГБ! Потому шо я с севера, што ли, расскажу я тебе об луне, шо сияет зимой на просторе... КГБ ты, мое КГБ!“» Юр і на те не відгукнувся й словом. Тільки одне зачепило його за живе, — посмішка, з якою кагебіст дивився на нього під час цієї розмови. Чому вони трактують його, як непотріб? Чому вони ставляться до нього, як до переможеного?! Адже їм не вдалося вирвати з нього жодних свідчень — він і словом не обмовився навіть про Стояна, хоч і був упевнений, що той провокатор! Краєм свідомости знову промайнула якась думка — і знову щезла, не залишивши й сліду. Юр підійшов до ліхтаря, що горів біля автоколони, й зупинився. Далі треба було звернути у вуличку, яка виводила у середмістя. Та зараз він про це не думав, тому що йому зненацька пригадалися слова, які сказав сьогодні старий поет: «Клямка, мій друже, клямка... порядні люди сидять у тюрмах — одна тільки наволоч гуляє на свободі!» Це було щось таке, немов осяяння, і йому раптом зробилося тоскно, і боляче, і дуже страшно. Він понурив голову і, звернувши у провулок, почвалав попід штахетниками. Значить, ось чому ці людолови поводяться так, неначе я зрадив! Значить, єдине, що можна було вчинити порядного в цій ситуації — це відкрито плюнути на їхню партію, сказати все, що він про них думає, і заявити, що він справді поширював самвидав і робив це для того, щоб підірвати їхню прокляту державу! Звичайно, його посадили б, але ніхто не посмів би прозивати його зрадником. Він згнив би за ґратами, але зостався б порядною людиною. Тому що всі порядні люди сидять у політичних зонах, а наволоч — гуляє на свободі! Й може, цим він зумів би морально підтримати Леляну, якій нелегко там, за колючими дротами... Йому зробилося так, хоч кричи од відчаю. Зрадник! — свистів буревій у верховіттях дерев. Зрадник! — гриміло бляхою на покрівлях будинків. Зрадник! — говорило щось у душі, й він ще нижче схиляв голову, і глибше засовував руки до кишень, мов би намагаючись од когось заховатися. Отак він поминув підстанцію