Дені Дідро - Жак-фаталіст

у нього одяг золотом гаптований, у нього розкішний екіпаж, шестеро лакеїв, і він бачив її на вулиці, зачарувався нею, так з того дня не їсть, не п'є, не спить зовсім і просто вмирає та й годі?

— Але ж татко мій?

— Що там ваш татко! Ну, посердиться спочатку трохи.

— А мама? Вона ж так намовляє мене бути чесною дівчиною і каже, що честь — це єдиний скарб на світі.

— Стара пісня й нікчемна.

— А мій духівник?

— А навіщо він вам? Та коли вже спаде вам примха розказати йому про свої розваги, це коштуватиме кількох фунтів цукру й кави.

— Це людина сувора, він уже відмовив мені в розгрішенні за пісеньку «Прийди в мою келію».

— Бо вам не було чого дати йому. А коли ви з'явитесь до нього в мереживі…

— Так у мене будуть мережива?

— Безперечно, і всіх Гатунків… у діамантових сережках…

— Так у мене будуть гарні діамантові сережки?

— Так.

— Як у тієї маркізи, що купує іноді рукавички в нашій крамниці?

— Точнісінько… у чудовому екіпажі з сірими в яблука кіньми, з двома лакеями, негреням і гінцем попереду, з рум'янами, мушками, шлейфом…

— На бал?

— На бал, до опери, комедії… (У неї серце вже тремтить від радощів. Ти граєш, як з нот.)

— А це що?

— Дрібничка.

— Я теж гадаю.

— Це записочка.

— А кому?

— Вам, коли ви трохи цікаві.

— Цікава? Дуже й дуже, давайте… (читає). Побачення! Це неможливо.

— По дорозі до церкви.

— Зі мною завжди мама ходить. Та коли б він прийшов сюди раненько, я встаю перша й сиджу в крамниці, поки повстають…

Він приходить, подобається. Одного чудового дня присмерком дівчинка зникає, а мені відлічують дві тисячі екю. І ти з такими талантами без шматка хліба сидиш! І тобі не соромно, бідолашний?.. Я пригадую силу шалиганів, що мого й нігтя не варті, а в достатках пишаються. Я в сурдуті вибійчаному, а вони в оксамиті, — ціпочок ключкою у них із золотим держаком, персні на пальцях. А хто вони? Нікчемні бринькачі, тепер трохи не вельможі. Тоді я почуваю в собі відвагу, високу душу, гострий розум, почуваю себе здібним до всього; та тільки не було, мабуть, сили в цих щасливих піднесеннях, бо й досі я не зміг стати на певну стезю. У всякому разі, оце текст моїх частих монологів — можете витлумачити їх, як самі знаєте, аби лиш переконалися, що мені відома самозневага, ота мука сумління, що зароджується від марності дарів, якими наділило нас небо. Ця мука з усіх найжорстокіша. Кому судилася вона, тому краще було б і не родитися.

Я слухав його, і поки вдавав він сцену зводника й спокушуваної дівчини, у моїй душі боролися два протилежні пориви; я не знав — чи голосно засміятись мені, чи глибоко обуритись. Я мучився, не раз сміхом перебивався в мені гнів, не раз гнів, що здіймався в мене з глибини серця, кінчався сміхом. Мене спантеличила така прозірливість і ницість, така суміш правильних і хибних думок, така загальна збоченість почуттів, така цілковита мерзотність і така незвичайна щирість. Він помітив у мені роздвоєння і спитав:

— Що це з вами?

Я. Нічого.

Він. Ви ніби нервуєте!

Я. Так воно і є.

Він. Що ж ви порадите мені?

Я. Змінити наміри. Ох, бідолашний, у якому огидному стані ви опинилися!

Він. Із цим я згоден. А втім, хай моє становище вас не дуже турбує. Відкриваючись, я зовсім не мав на думці засмутити вас. У тих людей я дещо заощадив. Подумайте — я ж не потребував нічого, нічогісінько, а мені ще й давали щедро на дрібні розваги.

Він знову почав бити себе кулаком у чоло, кусати губи, нестямно водити по стелі очима й казати:

— Та то вже так. Я дещо назбирав; час минув, а це завжди набуток.

Я. Ви хочете сказати — втрата?

Він. Ні, ні, набуток. Адже багатшаєш щохвилини — днем менше жити чи трьома франками більше, це все одно — найголовніше, це вільно йти до скрині, о stercus pretiosum![81] Оце справжній підсумок життя в будь-якому становищі. В останню свою хвилину всі однаково багаті — і Самюель Бернар[82], що через крадіжки, грабунки й банкрутства лишає двадцять сім мільйонів золотом, і Рамо, що не лишає нічого, Рамо, якого милосердя загорне в пожертвувану ряднину. Мертвий не чує церковних дзвонів. Даремно горлає за нього сотня попів, даремно попереду й позаду нього довгою низкою горять свічки — його душа не йде поруч церемоніймейстра. Під мармуром чи під землею гнити — це ж однаково гнити. Чи йтиме коло його труни дітвора з притулків, чи ніхто не йтиме — що з того! Та й бачите оцю руку — вона була міцна як чорт; десять пальців були, мов палиці, забиті в дерев'яний зап'ясток, а сухожилля було сухіше, тугіше й цупкіше, ніж старий ремінь, що робив на токарському колесі. Але я так їх натрудив, так намучив, так наламав; ти не хочеш, а я — побий мене Бог! — кажу: ти захочеш, і так воно буде…

І кажучи це, він правою рукою схопив пальці й кисть лівої руки й викручував їх угору, вниз, аж пучки до руки торкалися, аж суглоби хрустіли. Я боявся, щоб він не потрощив собі кості.

Я. Обережно, ви покалічитесь.

Він. Не бійтесь, їм не первина. За останні десять років вони ще й не такого в мене зазнали, та хоч і дісталось їм, а мусили вони, поганці, звикнути й навчитися по клавішах бігати й по струнах літати. Так воно виходить тепер, атож, виходить…

Разом з тим він стає в позу скрипаля, наспівує allegro Локателлі[83], його права рука вдає рухи смика, а ліва рука й пальці ніби ходять по шийці. Коли прохоплюється фальшивий тон, він спиняється, підтягує чи спускає струну, пробує її нігтем, щоб упевнитись, чи точна вона, і знову починає з того місця, на якому був урвав. Ногою вибиває такт, голова, ноги, руки, тіло в нього сіпаються, як іноді у Феррарі або Кіабрано[84], чи іншого якогось віртуоза на духовному концерті, у таких самих конвульсіях, являючи мені подобу такого самого катування і завдаючи мені майже такого самого болю. Адже то болісна річ — мука в того, чиє завдання зобразити мені втіху! Напніть між ним і мною завісу, сховайте його від мене, коли він мусить бути переді мною стратенцем, узятим на тортури. Коли ж