Томас Манн - Доктор Фаустус

приховуючи своє хвилювання, враз помічаю навпроти себе приятеля — відкрите фортепіано, йду просто до нього по м'якому килимі і стоячи беру кілька акордів. Знаю навіть, що то було, бо саме думав про один звуковий феномен, модуляції із сі-мажор і до-мажор, відокремлених одне від одного півтоном, як у молитві схимника з фіналу «Вільного стрільця»[188], коли озиваються литаври, сурми і гобої в до-мажорному квартсекстакорді. Тепер знаю, а тоді не знав, просто вдарив по клавішах. Біля мене стає смаглявка в іспанській корсетці, з великим ротом, кирпата, з очима, як двоє зерен мигдалю, Есмеральда, і гладить мене по щоці. Я обертаюся, відкидаю ногою ослінчик і біжу по килимі назад тим блудилищем, повз улесливу патронесу, через передпокій і далі сходами на вулицю, навіть не торкаючись поруччя.

Ось тобі пригода, що мене спіткала, з усіма подробицями змальована, у віддяку за крикливого єфрейтора, якого ти навчаєш artem metrificandi[189]. Амінь, і молися за мене! Досі я лише раз побував у філармонії на концерті, де piece de resistance[190] була третя симфонія Шумана. Один тодішній критик хвалив цю музику за «широкий світогляд», що скидалося на пустопорожню балаканину й неабияк розважило класицистів. Але цей відгук мав і свій сенс, бо він означає підвищення в ранзі, яке музика й музиканти завдячують романтизмові. Романтизм вивів музику зі сфери міщанських оцінок, емансипував зі стану міських музик і пов'язав її з великим світом духу, з сучасним йому загальним мистецько-інтелектуальним рухом, — не треба забувати цю його заслугу. Все це почалося з пізнього Бетховена та його поліфонії, і мені здається дуже значущим те, що противники романтизму, тобто мистецтва, яке перейшло зі сфери чисто музичної у сферу загальнодуховну, завжди були й противниками та огудниками пізньої творчості Бетховена. Ти коли-небудь звертав увагу на те, наскільки по-страдницькому значущішою стає індивідуалізація голосу в його останніх творах, ніж у раніших, де він віртуозніший? Є відгуки, смішні своєю різкою відвертістю, яка дуже компрометує того, хто їх висловив. Гендель сказав про Глюка[191]: «Мій кухар більше розуміється на контрапункті, ніж він», — гарна оцінка колеги!

Багато граю Шопена й читаю про нього. Люблю ангельське в його постаті, яке нагадує Шеллі, його дивно, загадково закрите, неприступне для чужого ока, наче таке звичайне життя, яке, проте, неможливо розгадати, його нехіть до знань, байдужість до життєвого досвіду, шляхетну замкнутість його фантастично вишуканого й звабливого мистецтва. Як багато каже про нього надзвичайно уважна дружба Делакруа, що пише йому: «J'espere vous voir ce soir, mais ce moment est capable de me faire devenir fou[192]. Меншого й не можна було сподіватися від цього Вагнера живопису! Але не менше є і в Шопена такого, що не тільки з погляду гармонії, а й з погляду загальнолюдського не просто вгадує наперед Вагнера, але й випереджає його. Візьми хоча б ноктюрн до-дієз мінор опус 27 № 1 і дует, що починається після енгармонійної заміни до-дієз мажора на ре-бемоль мажор. За скорботною милозвучністю це переважає всі оргії Трістана[193] — та ще по-фортепіанному інтимно, без бойових подвигів хіті й без грубої, нечистої, схожої на кориду театральної містики. Згадай насамперед його іронічне ставлення до тональності, любов до піддражнювання, приховування, заперечення, неозначеності, його глузування зі знаків альтерації. Він заходить далеко в цьому вияві своєї мистецької вдачі, смішно, зворушливо далеко…»

Вигуком «Ecce epistola!»[194] лист закінчується. Внизу дописано: «Що ти його відразу знищиш, зрозуміло само собою». Підпис — початкова літера прізвища, «Л», а не імені.

XVIІ

Я не виконав його категоричного наказу знищити листа, і хто дорікне за це дружбі, коли вона також претендує на епітет «надзвичайно уважна», якого вжив його автор, кажучи про ставлення Делакруа до Шопена? Спершу я не виконав його вимоги тому, що, швидко прочитавши листа, відчув потребу ще раз, а може, й не раз, переглянути його, і не тільки переглянути, але й простудіювати з погляду стилю і психології, а потім мені здалося, що хвилина, коли його можна було спалити, прогаяна, я звик бачити в ньому документ, невід'ємною частиною якого був наказ про його знищення, що саме через документальний характер цілого листа, так би мовити, сам себе скасовував.

Одне я знав напевне з перших слів: причиною заборони у дописці був не весь лист, а тільки частина його, пригода з фатальним гідом, названа там «прикрою історійкою» і «каверзою». Але, з іншого боку, та частина, власне, й була всім листом, задля неї він був написаний і не для того, щоб насмішити мене — автор, безперечно, знав, що в його «історійці» для мене нічого смішного немає,— а щоб скинути з себе гніт тяжкого враження, і, звичайно, я, товариш з дитячих років, єдиний годився для ролі повірника. Все решта було приправою, обгорткою, приводом, відтягуванням, а далі йшло велемовне прикриття з тилу, apergus[195] музично-критичних вражень, наче нічого й не сталося. Все тут крутиться, грубо кажучи, навколо анекдоту, десь на задньому плані він існує від самого початку, заявляє про себе в перших же рядках, але його відкладають надалі. Його ще не розповіли, а він уже проглядає в жарті про велике місто Ніневію і скептично-вибагливе слово пророка. Його вже ось-ось мають розповісти, там, де вперше згадано гіда, — коли ж ні, він знов зникає. Листа начебто закінчено, потім дійшла черга до анекдоту, — «Jam satis est», — ніби автор мало не забув про нього і згадав лише у зв'язку з фразою, якою вітався Кульгавве, тому що, як кажуть, кількома словами виклав його, дивно пов'язавши з батьковими ентомологічними зацікавленнями, але не міг закінчити ним листа, а доточив іще свої міркування про Шумана, романтику, Шопена, явно з однією метою: применшити його значення, щоб читач знов забув його, чи, мабуть, правильніше буде сказати — з гордощів удаючи, що ставить перед собою цю мету, бо я не думаю, що він справді хотів приховати сенс листа від мене, читача.

Коли я вдруге перечитував листа, мені дуже дивним здалося те, що стилізація, травестія чи довільне використання Кумпфової старосвітської мови триває лише доти, доки йде розповідь про ту пригоду, а тоді автор забуває про неї, і останні сторінки зовсім не мають того забарвлення, це вже цілком сучасний спосіб вислову. Чи не тому, що архаїчна інтонація зробила своє, як тільки історія з гідом лягла на папір, і її відкинуто? Не те, щоб вона не личила прикінцевим міркуванням автора, які відвертають