Сергій Бут - Листи з того світу

із них кричав мені в обличчя, намагаючись вивідати причину моєї паніки. Замість відповіді я вказав рукою в напрямку дверей, над якими, майже на цілу стіну, пломенів червоний напис. Його прочитав Павло:

— Ти мене зрадив, сину!

Озвучене послання вразило мене. Я вирвався з рук друзів і вкляк перед стіною, волаючи на все горло:

— Ні-і-і, тату! Це не так!!!

Крик розпорошився, проник у всі щілини й вирвався за межі квартири. Цієї ж миті рипнули чиїсь двері, хтось щось гукнув, десь увімкнули світло. Я ж тим часом стікав слізьми, повторюючи Апостолам одне й те саме: «Я не винен, хлопці! Я не зраджував! То було тільки раз, але мама нічого не дізналася…» Далі я почав занурюватися в забуття. Я не пам’ятав, як за підтримки приятелів залишив квартиру, як ми їхали в таксі, як потрапили в гуртожиток.

Петро запарив чаю і дав мені якусь пігулку.

— На, запий, — сказав він, простягаючи горня й таблетку.

— Що це? — запитав я, хоча ладен був пити що завгодно.

— Пий, полегшає.

Теплий чай і невідомі ліки змусили мене капітулювати перед сном. Останнє, що я запам’ятав, — рука Петра, що, ніби прощаючись, махала мені.

12

Наступного ранку світ змінився. Навколишнє середовище, що в цю пору було безбарвне, взагалі набуло монохромних відтінків. Природа стала зайвою, місто — чужим, люди — ворожими. Нікому не було до мене діла, а мені до когось тим паче. У порожній кімнаті студентського гуртожитку ніщо не заважало зірвати різьбу й випустити пару з перегрітої голови. Керований невидимою силою, я попрямував у душову та став під гарячу воду просто в білизні. Тканина намокла й обліпила тіло. Але цього виявилося замало. Я відкрутив крани в кожній кабінці й узявся почергово заходити то в одну, то в іншу, намагаючись змити свою ганьбу перед батьком. Утім, дуже швидко в душовій заклубочилися парові хмари й легеням забракло кисню. Я побіг до кімнати, залишаючи в коридорі мокрі сліди. Не гаючи часу, накинув куртку, ускочив у черевики й попрямував до ліфта.

Холодне лютневе повітря обпекло шкіру. Мороз уп’явся в тіло, змусивши кров збігтися до серця. Я безсило перебирав ногами в напрямку парку, залишаючи гуртожитки позаду. Я склав зброю. Боротьба втратила сенс. Можна до останнього протистояти видимим і невидимим ворогам, але проти батька я безсилий. Моя помилка коштувала йому спокою в житті вічному. Я виявився недостойним хоронителем його таємниці. Затиснутий лещатами сорому, я втратив здатність мислити, а ще за мить — рухатися.

Події наступних двох-трьох годин вибило з пам’яті клином непритомності. Часом здавалося, що я лечу між хмарами, іноді, — що нависаю над прірвою, а подекуди, — що пливу океаном у якомусь човні. Як виявилося згодом, і те, і те мало місце. Спантеличений Гримчак, який натрапив на моє непритомне тіло в парку, у багнюці, на плечах приніс мене до гуртожитку, а потім натер горілкою, повернувши до тями.

— Ну, слава Богу, очуняв! — мовив Ростик і додав: — А міг запросто склеїти ласти. Бо хто засмагає в кінці лютого, лежачи на сирій землі, та ще мокрий?

Ростик глянув мені у вічі й відверто спитав:

— Багрію, що сталось? Увесь факультет патякає, що ти здурів.

У повітрі зависла ніякова пауза, але Гримчак перервав її.

— Я хочу повернути свій борг…

Щирість і приязність, що ними відлунювали слова Ростика, підкупили мою вимучену свідомість. Одержимий відчаєм і безвихіддю, я розповів однокурсникові про свої контакти з потойбічністю, розпочавши з толоки на Личаківському кладовищі. Монолог затягнувся, але очі мого рятівника горіли цікавістю. Дослухавши до кінця, він озвучив свій висновок:

— Духи на стінах не пишуть, не ходять і не надсилають погрозливі анонімки. Я знаю, що робити — одужуй.

День за днем я почувався краще, а рання весна лише посприяла швидкому одужанню: як фізичному, так і психічному. Страх і нервовість танули так само, як сніг на вулиці, натомість прибувала сила й упевненість, що скоро все з’ясується. Неабияку надію в цьому я покладав на Гримчака. Він з’явився в березні, зібравши нас із Апостолами в одному з генделиків у центрі міста. Увесь вечір ми розробляли стратегію боротьби з Привидом — таке кодове ім’я отримав недруг. Перший тактичний бій призначили на п’ятницю. До нього була залучена вся четвірка.

Місяць висів над Львовом так низько, що своїм сяйвом заливав геть усю площу перед моїм будинком. Це грало нам на руку, бо Апостоли, які стояли в арці на шухері, могли завчасно вгледіти незнайомця, а я з Ростиком — краще орієнтуватися в темряві. Ми обережно піднімалися сходами під’їзду. Розмовляти заборонялося, тож комунікація відбувалася за допомогою жестів. Завчасно налаштовані на віброрежим мобільні були готові будь-якої миті прийняти сигнал Апостолів.

Усе було під контролем. Усе, крім хвилювання.

Однак воно успішно долало висоту кожного поверху, підкореного нами, і на третьому вибухнуло тріумфом, коли я вгледів двері успадкованої квартири. Я давно не був у ній, і зараз страшенно кортіло туди потрапити, але наш шлях пролягав поверхом вище. Ростик дістав із кишені дві пари гумових рукавичок, одну простягнув мені, на власному прикладі продемонструвавши, як ліпше їх натягнути.

У темряві блиснула металева відмичка. Моїм робочим інструментом був кишеньковий ліхтарик. Ним я спершу світив під ноги, а згодом — на замок восьмої квартири. Гримчак приклав до рота вказівний палець і взявся до справи.

Що чекало нас за дверима?

Чи знайдемо істину?

Чи відгадаємо ребуси, що спантеличили мою голову?

Усі ці питання наввипередки штурмували мозок, а руки напарника тим часом займалися серцевиною. Очікування робилося дедалі нестерпнішим. Очі так напружено фіксували маніпуляції з відмичкою, що їм почало двоїтися. Кульмінацією цього дійства став металевий скрегіт, через що я мало не випустив ліхтарик. Ми з Ростиком стрілися поглядами — справу зроблено. У руках Гримчака з’явився чорний предмет. Промінь світла, спрямований на руку однокурсника, вихопив пістолет, але на розпитування часу не було. Ростик делікатно штовхнув двері.

Перше, з чим ми зустрілися, був запах. Ніздрі лизнув аромат необжитого помешкання, що сам принюхувався до гостей, мов сторожовий пес, шукаючи схожі з хазяїном запахи. Гримчак зморщився, але навіть не писнув. Я прикрив ліхтарик долонею і зупинився при вході. Ще не пізно повернутися, не пізно схаменутися… але ж це — крок у невідомість.

Сказавши собі: «Жодного кроку назад!» — я переступив поріг.

Ростик прошмигнув за мною в темний коридор.

Згідно з планом, спочатку ми обнишпорили кухню, де з меблів був лише стілець, стіл і старенька газова плита. Прийшла черга зазирнути в