Крістіна Бейкер Клайн - Сирітський потяг

якогось ранку фермер розбудив його ударами, бо в курник заліз єнот. Зболений, змучений голодом, з глистами й запаленням ока, він зомлів дорогою в місто. Його відвезла в лікарню добросерда вдова.

Але фермер переконав інстанції, що Голландчик був малолітній злочинець і що йому потрібна тверда рука, й Голландчика повернули. Він втікав іще двічі — вдруге під час заметілі, коли якимось дивом не замерз на смерть. Йому трапилася мотузка для білизни на подвір’ї в сусіда, і це врятувало йому життя. Знайшовши його у своєму сараї наступного ранку, сусід домовився з фермером і виміняв Голландчика на свиню.

— На свиню? — перепитую я.

— Я певний, що, на його погляд, він ще й виграв. Свиня була величезна.

Цей фермер, удівець на ім’я Карл Мейнард, чиї син і донька були дорослі, давав йому роботу по господарству, але й відсилав до школи. І коли Голландчик виявив цікавість до запиленого піаніно, на якому любила грати покійна дружина вдівця, той запросив майстра його налаштувати й знайшов учителя, що приїжджав на ферму вчити Голландчика музики.

Коли йому виповнилося вісімнадцять, Голландчик переїхав у Міннеаполіс, де брався за будь-яку роботу, що потрапляла під руку, і грав у гуртах і барах.

— Мейнард хотів, щоб я узяв на себе ферму, але я знав, що не створений для цього, — говорить він. — Правду кажучи, я був радий мати вміння, яким міг заробляти. І жити самостійно. Це таке полегшення — бути дорослим.

Я не думала про це так, але він має слушність — це полегшення.

Він простягає руку й торкається мого хрестика.

— Ти й досі його носиш.

— Це дає мені віру.

— У що саме?

— Напевно, в Бога. Ні, не знаю. У виживання.

Коли світло починає просочуватися крізь темряву за вікном, близько п’ятої ранку, він каже мені, що має грати на орга`ні в єпископальній церкві на Баннер-стріт під час служби, яка починається о восьмій.

— Хочеш залишитися до того часу? — питаю я.

— А тобі хочеться, щоб я залишився?

— Як ти думаєш?

Він простягається біля стіни й притискає мене до себе, ще раз огортаючи моє тіло своїм, обіймаючи мене за талію. Коли я лежу поруч нього, дихаючи з ним у такт, я точно помічаю момент, коли він засинає. Я вдихаю мускусний аромат його лосьйону після гоління, слабкий запах олії для волосся. Беру за руку й переплітаю його пальці зі своїми, думаючи про вирішальні події, що привели мене до нього. Якби я не наважилася на цю мандрівку. Якби я не була голодна. Якби Річард повів нас в інший бар… У цю гру можна грати багатьма способами. Проте я не можу позбутися думки, що все, що мені довелося пережити, привело до цього. Якби мене не вибрали Берни, я не потрапила б до Ґротів і не познайомилася б з міс Ларсен. Якби міс Ларсен не привела мене до місіс Мерфі, я ніколи не потрапила б до Нілсенів. Якби я не жила з Нілсенами й не вчилася в коледжі з Ліл та Ем, я не поїхала б у Міннеаполіс провести там цей вечір, і, напевно, більше ніколи не побачила б Голландчика.

Усе моє життя здавалося мені випадковістю. Випадкові епізоди втрат і знайомств. Натомість оцей один уперше здається долею.

— Отож? — вимогливо питає Ліл. — Що було?

Ми повертаємося в Геммінгфорд, Ем розтягнулася й стогне на задньому сидінні, з чорними окулярами на обличчі. Її лице має зеленкуватий відтінок.

Я сповнена рішучості нічого не розказувати.

— Нічого. А що у вас?

— Не змінюйте тему, шановна, — каже Ліл. — Власне, а звідки ти знаєш того хлопця?

Я вже думала про те, що відповісти.

— Він кілька разів заходив до магазину.

Ліл не вірить мені.

— Що йому робити в Геммінгфорді?

— Він продає піаніно.

— Гм, — відповідає вона, явно все ще не вірячи. — Що ж, здається, ви заприязнилися.

Я знизую плечима.

— Він досить приємний.

— До речі, скільки заробляють музиканти? — питає Ем із заднього сидіння.

Мені хочеться сказати їй замовкнути. Натомість я глибоко вдихаю й безтурботно кажу:

— Хтозна? Яка різниця, я ж не збираюся за нього заміж.

Через десять місяців, повторивши цей діалог перед двома десятками гостей у підвалі лютеранської церкви Милості Божої, Ліл підносить свій келих і виголошує тост:

— За Вівіан та Люка Мейнардів. Хай вони завжди удвох грають гарну музику.

Геммінгфорд, штат Міннесота, 1940–1943 роки

У присутності інших людей я називаю його Люком, але для мене він завжди буде Голландчиком. Він називає мене Вів — за його словами, це звучить трохи як Ніїв.

Ми вирішуємо, що житимемо в Геммінгфорді, щоб я могла керувати магазином. Орендуємо невеличкий будиночок у провулку за кілька кварталів від Нілсенів, з чотирма кімнатами на першому поверсі й однією на другому. Випадково — можливо, з невеликою допомогою від місіс Нілсен, яка, напевно, щось шепнула директорові на зборах клубу «Ротарі», — геммінгфордська школа шукає вчителя музики. Також Голландчик не кидає свої виступи на вихідні в «Ґранд-готелі», в Міннеаполісі, і я їжджу з ним у п’ятницю та суботу вечеряти й послухати, як він грає. Тепер у неділю він грає на орга`ні в лютеранській церкві Милості Божої, замінивши незграбного органіста, якого переконали вийти на пенсію.

Коли я сказала місіс Нілсен, що Голландчик мені освідчився, вона нахмурилася.

— Я думала, ти й слухати не хочеш про шлюб. Тобі тільки двадцять. А як же навчання?

— А що таке? — спитала я. — Це ж обручка, а не кайданки.

— Більшість чоловіків хочуть, щоб їхні дружини були вдома.

Коли я переказала цю розмову Голландчикові, він розсміявся.

— Звісно, ти довчишся. Податкове законодавство таке складне!

Більших протилежностей за нас із Голландчиком не придумаєш. Я практична й розсудлива, він імпульсивний і відкритий. Я звикла прокидатися до сходу сонця, він тягне мене назад у ліжко. Він взагалі не розуміє математики, тож, окрім ведення бухгалтерського обліку в магазині, я стежу за нашими рахунками й сплачую податки. До зустрічі з ним я могла порахувати, скільки разів пила щось алкогольне, на пальцях однієї руки, йому ж подобається випивати по коктейлю щовечора, він каже, що це його розслабляє й мене теж розслабить. Він уміє поводитися з молотком і гвіздками, чого навчився, живучи на фермах, але часто залишає справу незакінченою — другі віконні рами стоять у кутку, доки надворі сипле сніг, дірявий кран випотрошений, запчастини розсипані підлогою.

«Не можу повірити, що знайшов тебе», — повторює він мені знову й знову, і я теж не можу в це повірити. Як наче повернулася частина мого минулого, з усіма почуттями, з якими я так боролася, — з горем такої великої втрати, самотності, коли немає кому розповісти, потребою стільки всього приховувати. Голландчик це бачив. Він знає,