Вікторія Леонідівна Гранецька - Тiло™

ні собі, ні до безтями закоханому в неї Якову: щоразу, як він задирав на ній спідницю, аби нестримно увійти в неї і встигнути все за мить до того, як хтось нагодиться й застане їх за цим непристойним заняттям, вона заплющувала очі й уявляла на його місці Рудгера.

2

Минуло кілька місяців. Олівія раптом стала почуватися недобре, з кожним днем їй ставало дедалі гірше, особливо діставали напади нудоти щоранку. До неї викликали поважного сімейного лікаря. Заледве оглянувши пацієнтку, той урочисто повідомив усій родині: вона вагітна.

Спочатку Олівія злякалася. Вона ж бо добре знала, звідки узялася її диво-вагітність. Та, як згодом з’ясувалося, переживати не було за що — Рудгер нічого не запідозрив. Він був настільки заклопотаний справами державного рівня, що вже й не пам’ятав, спав зі своєю жінкою чи ні, а якщо спав, то коли саме.

Зате Яків зрадів по-справжньому.

На початку весни Олівія народила доньку. Семимісячна дівчинка з’явилася на світ зовсім крихітною й геть слабкою, тож лікарі до останнього не обіцяли, що вона житиме. Рудгер знову був у від’їзді, а от Яків начебто за дорученням голови родини не відходив од лікарні, де тримали його кохану жінку з новонародженою донькою.

Олівія назвала її Ештон — на честь однієї з героїнь зі своїх улюблених сентиментальних романів (сім’я так і не пробачила їй цієї легковажності). І дитина вижила, попри невтішні прогнози лікарів та мовчазне невдоволення родини. Проте зростала вона кволою, хворобливою і зовсім негарною. Звісно, діти не можуть бути негарними, однак Ештон стала рідкісним винятком. Вона не виявилася схожою ані на Олівію, ані на Рудгера, та й із Яковом, коли вже на те пішло, не мала жодних спільних рис. Щось у цій дівчинці було не так.

Слова просто щезали й випаровувалися, щойно хто брався описувати ними її зовнішність. Здавалося, вона не виглядала ніяк. Безбарвно. Не було чого описувати, не знаходилося на чому зупинити погляд. У той же час ніхто б не зміг назвати її потворою, адже маленька Ештон не мала жодного вродженого каліцтва чи іншої очевидної вади, просто їй, на відміну від матері, бракувало краси.

Із часом це ставало дедалі помітніше. Олівія вирішила, що то вищі сили покарали її за зраду законному чоловікові, і спілкуватися з коханцем перестала, хоч як він домагався уваги. Відтепер усі дні Якова залежали від того, всміхнеться йому Олівія чи ні. А що Олівія майже не всміхалася, то й життя його переважно стало схоже на пекло. Утім, її це не хвилювало, всю свою любов жінка спрямувала на новонароджену доньку — нарешті з’явився хтось, що міг цілком, повністю і законно належати лише їй одній, байдуже, що маленька істота обділена зовнішньою красою. Вона була гидким каченям серед прекрасних лебедів-кузин, проте жодну рідна мати так не обожнювала, як Олівія свою Ештон. Так у житті самотньої дружини можновладця оселилася любов — в усіх її проявах і значеннях.

Поза тим, незважаючи на непоказну зовнішність та сентиментально-книжкове ім’я, Ештон могла похвалитися наперед визначеним майбутнім. Усі знали: щойно дівчинка сягне повноліття, вона стане дружиною красеня-кузена Роберта. І нікого не хвилювало, що він уже встиг закохатися в рудоволосу, всипану золотавими веснянками сусідську дівчинку Керолайн — дочку адвоката Грегорі Адамса. Крім того, мав Роберт незвичне, дещо дивне як для пещеного аристократа захоплення — теслярство. У невеличкій майстерні, що тулилася неподалік від маєтку, малий цілими днями вирізьблював із дерева іграшкові кораблі, а в планах у нього був іще й ошатний будиночок на кілька поверхів. Його чудернацьку схильність розуміла лише Керолайн — сусідська дівчинка не стомлювалася вихваляти роботи хлопця, а Роберт ніяково всміхався і казав їй, що колись на одному з таких кораблів вони відпливуть у далекі краї, одружаться і житимуть там довго й щасливо.

Білявий мрійливий Роберт був старшим від кузини Ештон на сім років. За правом народження він належав до найбільш древньої й благородної гілки сімейства Ван Хеллів, котра, до всього, володіла окремими, досить нічогенькими статками. Власних батьків Роберт ніколи не бачив — скільки себе пам’ятав, його завжди годували оповідками, що вони «подорожують Європою». Зате дядьків, тіток, двоюрідних братів та сестер у родині було удосталь. Чого тільки вартували кузен Гвідо та кузен Фаскен — знатні на все узбережжя гульвіси і картярі! Їхніми нареченими вважались кузини-принцеси Алгонда, Бригітта та Лодевейка. Але оскільки кузин було троє, а кузенів лише два, одна з красунь мала лишитися старою дівкою — непорочною абатисою одноосібного ордену пресвятої безшлюбності. Жодній такої долі не хотілося, тож вони повсякчас гризлися між собою за женихів, а ті часу не марнували — прокладаючи собі шлях обіцянками, переспали з кожною по черзі, одружуватися не бажали з жодною.

До старшого покоління Ван Хеллів належали хвацький красень-донжуан дядько Крістофел, що носив пишні вуса, закручені догори, його худа, виснажена й сварлива дружина, тітка Дігна (батьки Гвідо та Фаскена), а також імпульсивно-навіжений дядько Балтазар зі своєю смиренною дружиною Кателейне, схожою на роздобрілу кухарку (саме це подружжя Бог і нагородив трьома донечками-красунями). Окремо рахувався немічний хворобливий дядько Йєлрік, котрому пощастило найбільше — він дружини не мав. Зате з роками набув такого собі химерного дивацтва — постійно перечитував у своєму інвалідному візку старі газети в пошуках катаклізмів та катастроф. Йєлрік Ван Хелл був переконаний: кінець світу не за горами, й у всьому пристрасно шукав незаперечних доказів та ознак своєї теорії.

Була в них і стара-престара бабця Емеренція, котра вже кілька десятиліть, як не зводилася з крісла-трону на чільному місці вітальні, але так само вправно віддавала накази челяді та нащадкам своїм хрипкуватим прокуреним голосом. Роль дідуся в родині виконував худий, високий, як чапля, дядько Джозеф. Насправді він не доводився Ван Хеллам ніяким дядьком чи дідусем. То був дворецький. Але за півстоліття служби він наскільки звикся-зрісся з родиною, що ніхто вже про те не пам’ятав і відчиняти парадні двері його не примушував.

3

Саме в такій родині й зростала Ештон. Минали роки. І все б у них так чудово велося б і надалі, якби видатному Рудгерові Ван Хеллу не забаглося раптом відсвяткувати дев’ятий день народження своєї доньки в муніципальному парку атракціонів, до врочистого відкриття якого він мав перетяти червону стрічку.

На цю знаменну подію була запрошена мало не вся знать міста, хоч то був лише дитячий день народження. Та радісне свято затьмарилося страшною трагедією — у розпал веселощів та гулянь тріснув ланцюг однієї з каруселей, і п’ятеро дітей, що