Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Родаки 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Родаки" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 101
Перейти на сторінку:
нього завжди тепла й лагідна, як у моєї мамки, усмішка, добродушне і миле, як у баби Фіскарошки, обличчя і веселі й осяйні, як у тітки Маргарити, очі. І взагалі, — мені здається, що коби на землі панував вічний ранок, люди б залишилися в ньому завжди молодими, юними і добрими, як чистий росяний світанок.

Інша справа з дідом Соломоном. Для нього майже кожен ранок — муки і тортури. Він так і каже: «Коби не то тяжкоє рано, точно би прожив сто літ». Он і тепер сидить біля печі, йойкаючи, і просить Всевишнього, аби йому допоміг якось пережити це рано. Учора пізно вернувся з гостин од лавоцького братика Микули такий тяжкий, що носом поорав увесь двір. Ой, кепсько дідикові. Сидить біля печі, весь труситься, а обличчя таке зім’яте, як у борсука, коли вперше вилізе з нори на світло після тяжкої зими.

Тут рипнули двері, традиційно загриміли відра, котрі баба завжди вмудрялася викласти біля порогу під самі ноги. І в кімнату вкотилося інше ранкове сонечко — наш сусіда, пан учитель Фийса. У цього вранішнє обличчя мало такий вигляд, наче писком пана Фийси вже тиждень малювали дьогтем колгозний корівник.

— Доброго здоровлічка, Мішку! — мовили пан учитель, напружуючи пам’ять і цоркаючи зубами.

— Аби найзаклятіші враги не дождалися такого здоровлічка, яке тепер маю, — аж схлипнув дід. — Ондечки позерайте…

Соломон простягнув руки і ним, най ся не приказує, почало лихоманити, як епілептиком.

— Нас учора зобрали в Мукачеві на нараду по виборах, — поскаржилися пан учитель. — А штоби вшитко було в порядку, добре діло рішили обмити. Знаєте, Мішку, як у нас — по рублю, а пак ще… а пак добавили… і розум утік барани пасти. У вас часом ніє малінько-піцінько похмелитися? — жалісно попросили пан учитель.

— Еге-ге-ге… коби було, то не сидів би я тепер, як голий у терню, — прорік скрушно дід. — Я й сам, пане вчителю, якби спав у бочці коров’ячого говна, перебачте, а на душі такоє паскудноє чуство, якби зарізав десятьох людей і тепер лем то і чекаю, коли за мною міліцішти прийдуть.

— Та што — тепер маєме вмирати? — із відчаєм запитали пан учитель.

Але тут у хату знадвору ввійшла баба, тримаючи обіруч повну дійницю.

— Марько цукрені, спадьте на ласку, дайте губи замочити і душу залічити, бо дуже лихо, — піднесли молитовно руки пан учитель.

— Ко дурний, най не п’є, — мовила пісно баба. — Я, до приміру, можу деценя-дві вмастити, айбо розум твердо тримаю у жмені. А дехто, як допадеся до погара, то жре до посиніння.

— Я, оронь-кедвеш Марько, туйки не причім, то панові Фийсові зле, — перелякано почав відхрещуватися дідо. — Я тоже стараюся свій розум хранити у твоїй жмені.

— Нема, пане вчителю, в обійстю паленьки даже псові губи замочити, — співчутливо мовила баба і, з гнівом дивлячись на Соломона, додала: — Авби триголові гадини на ній сичали, той би вже був оприходував її через свою гертанку[80].

— Тогди, золота, позичте пару рублів, — схопилися за останню соломинку пан Фийса.

Кому-кому, а панові вчителю баба Фіскарошка відмовити не могла. Мало того, що пан Фийса були надійним клієнтом, але й дуже вигідним вкладенням капіталу: борг конче повертали із процентами — то півлітрою, то цукерками чи якимось іншими лакомствами. Кредитування найперше велося із щирої шани до пана вчителя і великого жалю. Після того, як пана Фийсу назначили агітатором, і він із шаленою пристрастю взявся малювати портрети совєтських вождів, якась нечиста сила вселилась у чоловіка, й учитель до останку почав спиватися.

— Одверніться, — наказала баба, а сама полізла під сукню і там, попорпавшись у своїх сховах, витягла новеньку п’ятірку.

Бігти за чвертиною довелося, звісно, мені.

— Ти, Митьку, скажи Гершкові, што то для баби, бо дуже черева її болять, — напучила на дорогу Фіскарошка.

Проте у бовті — так у нас називали крамницю — виявилось порожньо. Я, лякливо переступивши поріг, вже хотів окликнути якусь живу душу, коли із підсобки почав повільно виповзати великий дерев’яний ящик. А за ним, пихтячи, Гершко — маленький, дрібнокучерявий, схожий на циганина, мукачівський єврей. Він гепнув ящик на прилавок, вхопив невеличку сокирчину і взявся хутко відкривати.

— А, Митлик плийсьля, сьо, Митлик, хотіля? — запитав Гершко, сяйнувши повним ротом золотих зубів.

Золота посмішка Гершка мене чомусь завше глибоко вражала, навіюючи химерні думки. Приміром, коли я читав казки про розбійників і заховані ними скарби, переді мною неодмінно спливало усміхнене обличчя Гершка. І чомусь здавалося, що все золото, награбоване розбійниками, сховане не в таємних печерах, а в писку Гершка. І від цього непримітний Гершко в моїх очах виглядав таємничим велетом, якого злі розбійники перетворили ледь не в карлика, аби тільки зберегти таємницю золотих скарбів.

— Так сьо-сьо хотіля, Митлик, купити? — знову запитав золотоносний Гершко.

Тільки-но хотів відкрити рота, що прийшов за чверткою горілки, коли Гершко навстіж розчахнув ящик, розгорнув папір, і… О, Великий Божіньку! На прилавку, спокусливо підморгуючи бурштиновими боками, лежав величезний кусень яблучного повидла, а по-нашому — мармалади! На мою віру, всі коштовності світу, в’єдно із хранителем золотих скарбів Гершком, вмить померкли у моїй свідомості. Перед широко роззявленими очиськами тихо всміхалася помаранчево-рубіновим сяйвом мармалада!

У ту мить я не просто відчув, а побачив, як від бурштинового кусня, легенько вальсуючи, знімаються в повітря духмяні пахощі, обсновуючи такими ж помаранчево-рубіновими стрічками прокурену і просмерділу оселедцями крамницю. Для мене «государственний» мармалад, на одміну від домашнього леквару, завжди був недосяжністю, про яку навіть не говорять, а тільки потайки і суворо-мовчки мріють. Кілька разів випадало куштувати мармаладу, і вона тепер завжди асоціювалась у мене із тим незбагненним, яке люди називають словом «блаженство».

І тут мене осяйнуло: Боже праведний, а мій дідо і пан Фийса, певне ж, про це і не знають! Їм, видно, ніколи не випадало щастя спробувати мармалади. Бо коли б так, ні за які сили б не пили тієї паскудної паленьки.

Чесно зізнатись, я потайки вже раз взяв цей гріх на душу… і спробував. Коли ковтнув з півдеци, мені в горлянку ніби грім луснув. А потім вогонь шугонув у груди, живіт підвело, скрутило, і я так почав блювати, що думав — очі з лоба вилетять, як фасолини із стручка. Звісно, як після такого не мучитись челядині? Мені стало вельми жаль дідика і пана вчителя. Тому твердо вирішив: замість клятої горілки куплю я їм мармалади — най не мучаться, а насолоджуються. А біля них і мені шмат райської добрятини перепаде.

— Тлетій лас

1 ... 58 59 60 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Родаки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Родаки"