Ерік Ларсон - Постріл із глибин

точну кількість субмарин та їхнє розташування. Води коло південного узбережжя Ірландії — це велетенський простір, частина океану. Остання фраза «субмарини коло Фастнету» могла означати як те, що вони за півмилі звідти, так і те, що вони за сотню миль. Обидва цих повідомлення разом означали тільки одне: води кишма кишать субмаринами.

Капітан Тьорнер знав напевно лише одне: наступного ранку «Лузитанія» проходитиме повз Фастнет-Рок, а решта подорожі проходить у водах на південь від Ірландії.

Після вечері Престон Прічард очолив вечірню партію у віст у вітальні другого класу, поки в першому давали концерт[475]. Програма того вечора зникла в тумані історії, але один із пасажирів, як кажуть, одягся в повний костюм шотландського горянина Красунчика принца Чарлі та виконав шість шотландських пісень. Під час минулих подорожей пасажири читали вірші й «комічні декламації»; співали таких пісень, як «Униз за струмком край старого млина», «Женев’єва» та «Краля Мері з Тіпперері»; демонстрували свої таланти в грі на музичних інструментах, виконуючи соло на евфоніумі, мандоліні чи віолончелі — колискову з опери Ґодара «Жоселін» та «Мрії» Шумана[476]. Але одне було незмінним: кожен концерт закінчувався тим, що всі присутні вставали та співали «Боже, бережи короля» та американський гімн-побратим «Моя країно, це про тебе» — на один мотив, але з різними віршами.

Саме під час антракту цього концерту й виступив капітан Тьорнер зі своїми шоковими повідомленнями про субмарини та зону військових дій. Він також запевнив присутніх, що вже скоро вони будуть у безпеці під захистом Королівського флоту.

Поки концерт продовжувався, команда офіцерів провела нічну перевірку корабля — ще один захід безпеки, зумовлений загрозою атаки субмарини. Крім звичайного наказу зачинити всі ілюмінатори, Тьорнер також розпорядився закрити їх завісами, щоб назовні не проходило світло з кают. Усі двері на зовнішні палуби також треба було зачинити. Додатково Тьорнер вимкнув ходові вогні пароплава.

Інспекційна команда під керівництвом старшого третього помічника Джона Льюїса перевірила всі ілюмінатори та вікна в кімнатах загального користування — усі, які можна було перевірити з палуб; заходити в каюти пасажирів члени екіпажу не мали права згідно з правилами компанії «Кунард». Перевіряльники склали список відкритих ілюмінаторів для стюардів та залишили його у світильнику в коридорі. До відома пасажирів доводилося, що ілюмінатори мають бути закриті, але погода була настільки спокійна, що багато хто відчиняв їх для вентиляції.

Книготоргівець Чарльз Лоріа дуже зацікавлено спостерігав за всіма перевірками та за роботою корабля взагалі. «Мене дуже цікавило все, що робилося на борту, коли ми підходили до узбережжя Ірландії, — писав він. — Насправді, протягом усієї подорожі я уважніше, ніж звичайно, за всім стежив»[477]. Того вечора в четвер, ідучи у свою каюту на палубі В (у нього була внутрішня каюта, тому ілюмінатора не було), він побачив список відкритих ілюмінаторів, «який стирчав просто у світильнику на дорозі в коридорі».

Усі капітани, незалежно від того, чи була війна, завжди поділяли занепокоєння Тьорнера відкритими ілюмінаторами. Ілюмінатор — це по суті просто отвір у борту корабля, і за певних умов один-єдиний відкритий ілюмінатор здатний впускати 3,75 тонни води за хвилину[478].

Того вечора група пасажирів зібралась окремо та утворила своєрідний комітет, навчаючи одне одного вдягати нові рятувальні жилети Boddy — «вони суттєво відрізнялися від звичайних коркових жилетів», писав Артур Дж. Мітчелл, представник велосипедної компанії Raleigh. У Мітчелла були причини хвилюватися: він особисто вже пережив дві морські катастрофи.

Капітан Тьорнер схвалив цю ідею, як згадував Мітчелл, але зауважив, «що пасажири в жодному разі не мають очікувати, що засоби порятунку їм якимось чином знадобляться»[479].

Хвилювання охопило багатьох. Одна пасажирка першого класу, 23-річна Джозефін Брендел, так злякалася, що вирішила не ночувати у своїй каюті й попросила іншу пасажирку, 42-річну Мейбл Ґарднер Крічтон, пустити її у свою каюту на ніч.

Місіс Крічтон погодилася.

Брендел згадувала: «Вона була дуже рада допомогти мені та всю ніч робила все, що могла, щоб тільки вгамувати мої нерви»[480].

У кабіні бездротового зв’язку тим часом отримали ще одне повідомлення — цього разу інакше. Воно було для Альфреда Вандербільта від жінки: «Сподіваюся, що Ваше плавання проходить безпечно, і з нетерпінням чекаю на побачення»[481].

Лондон; Вашингтон; Берлін.

Напруга

Новини про затоплення «Кандидата» не скоро досягли Адміралтейства. Траулер під назвою «Лорд Аллендейл» випадково натрапив на три шлюпки близько третьої дня в четвер. Члени команди затонулого судна провели на воді в тумані п’ять годин. На траулері не було станції бездротового зв’язку, тому доповісти про затоплення або порятунок було неможливо, аж доки вона не повернулися на базу в Мілфорд-Хейвені, що на узбережжі Вельсу, — досить далеко від місця затоплення «Кандидата». Командир військово-морських сил у Мілфорд-Хейвені повідомив про атаку Адміралтейство телеграмою, яку надіслав відразу після півночі.

Того дня також прийшла телеграма з Військово-Морського центру у Квінстауні з доповіддю про субмарину, яку помітили близ Донт-Року о 9:45: субмарина залишалась «у полі зору протягом 5 хвилин»[482], а потім занурилася. Цю інформацію передали голові морської розвідки Холлу та Першому Морському Лордові Фішеру. Копію повідомлення передали й до канцелярії Черчилля, але він ще був у Франції.

«Оріон» прямував на північ, ідучи зигзагом у відкритому морі за 150 миль від західного узбережжя Ірландії.

У Вашингтоні президент Вільсон знову боровся з депресією. Відмова Едіт Ґалт повернула йому відчуття горя — настільки, що йому важко було концентруватися на світових подіях, які насідали на нього. Головною новиною й досі лишався «Gulflight». Слідство, проведене англійським коронером, підтвердило, що капітан корабля Альфред Гантер помер від «зупинки серця, яку спричинив шок від торпедної атаки судна»[483]. За словами другого помічника капітана «Gulflight», капітан субмарини не міг не зрозуміти, що корабель американський, бо видимість була дуже хороша, а над танкером майорів великий прапор США. Також з’явилися свіжі новини про полювання підводних човнів. Газета Washington Times повідомляла, що в середу ввечері німецька субмарина, «з’їхавши з глузду»[484], потопила одинадцять неозброєних рибальських траулерів у Північному морі біля берегів Англії.

Думки ж Вільсона того вечора займала лише Едіт. Він вирішив, що, незважаючи на цей новий напад депресії, він не дозволить — не може дозволити — їй просто піти зі свого життя. Вільсон написав довгий лист — можна сказати, прозову поему відчаю, у якій він, сухий та професійний (на думку багатьох американців) чоловік, писав: «Є декілька речей, які я повинен спробувати сказати,