Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 2

— У нас будуть наші діти, Вандзюню.

— Хто зна, чи будуть… Адже не було… А ті, двійко, уже є, і я безтямно люблю їх! Чуєш — люблю!

— Ти забудеш їх.

— Кого? Дітей?! Ти думаєш, що говориш?

— Холера ясна, але ж ти мусиш їхати додому!

— Я і їду. Хіба не бачиш? — байдуже проронила Вандзя.

Пан Мартин зітхнув і не відповів нічого.

9

Коли до Сірка дійшли чутки, що частина невільників неохоче повертається додому, він не повірив.

— Не може цього бути!

— Але ж це так, батьку кошовий! — похмуро кинув Метелиця.

— І все ж не віриться… Дайте мені коня — поїду сам, поговорю з ними.

Йому підвели коня. Джура підставив стремено, допоміг сісти старому в сідло. За кошовим рушили значні козаки.

Стомлені, припорошені степовою пилюкою невільники купами сиділи в ковилі — відпочивали. На одних обличчях цвіла радість — повертаються додому, в очах інших зачаїлася туга, стояли сльози.

Сірко спохмурнів.

Одна повновида жінка з кучмою пшеничного волосся на непокритій голові плакала не криючись і, лише коли перед нею зупинився вершник, витерла сльози кулаком.

— Чого плачеш, молодице? — спитав кошовий. — Не рада, що вільна, що повертаєшся в рідний край?

Жінка підвела заплакані очі.

— А чого радіти? Хто мене жде дома?

— А в Криму?

— Там залишилися діти…

— Скільки ж їх у тебе?

— Троє.

— А чоловік?

— І чоловік… Якщо живий…

— Татарин?

— Атож.

Сірко потемнів на виду. Раптом відчув, як запекло під серцем, ніби хтось ударив у нього ножем.

— А ти? — звернувся від до чорнявої красуні, яка з якоюсь притаєною надією прислухалась до розмови. — У тебе теж діти?

— Теж… Двійко дочок.

— Ти також хочеш назад, у Крим?

— До діточок хочу…

— І багато вас таких, що назад хочете?

— Немало… У кого — діти й чоловік, у інших — жінка в Криму й діти…

— Але ж ми кров проливали, щоб визволити вас! Скільки добрих лицарів полягло в цьому поході! А ви… Ех, ви!.. — Сірко скривився, бо знову відчув приступ гострого болю в серці. Потім, подумавши, сказав: — Ну, що ж — хай буде по–вашому… Покличте всіх колишніх бранців до мене!

На поклик джури всі згромадились перед кошовим.

— Люди–и! — підвівся на стременах Сірко. — Бачу я, що не всі ви охоче повертаєтесь додому, на рідну землю, на тихі води, на ясні зорі, у край веселий, у мир хрещений… Є й такі, хто хоче повернутися назад, у Крим, до своїх чоловіків, до жінок, до дітей… Я не осуджую їх — хай ідуть! Вольному — воля! Але я хочу знати, чи багато таких. А тому прошу: розділіться надвоє! Хто додому, в Україну, станьте праворуч, а хто в Крим — ліворуч!

Натовп загув, заворушився. Люди почали поспішно переміщатися по полю. Одні — направо, інші — наліво. А розділившись, стали купами одна проти одної.

Спихальський побачив серед меншої купи хустину червоного шовку — сполотнів.

— Вандзуню! Вандзуню! — гукнув з відчаєм у голосі. — Вернися!

У відповідь почувся жіночий голос:

— Не вернуся, Мартине! Не вернуся! Прощава–ай!..

І запала тиша, тільки вітер шелестів у ковилі.

Тоді Сірко повернувся до тих, хто хотів повернутися до Криму, і глухо промовив:

— Ідіть собі! — і махнув рукою.

Люди повернулися і рушили поволі. Потім — швидше, швидше… І запорожці, і визволені бранці мовчки дивилися, як вони віддалялися і зникали у невидимій звідси глибокій балці.

Запорозька старшина стояла похмура — мов ніч. Дехто почав ремствувати:

— Боже! Скільки братчиків наших голови поклали за їхню волю, а вони…

— Батьку кошовий! Іване! Та що ж це робиться! Ми стільки крові пролили своєї!.. Як можна стерпіти таке?

Сірко все темнів і темнів на виду. Рука сама, мимо його волі, все дужче і дужче стискала руків’я шаблі. Потім кинув джурі через плече:

— Івасю, візьми дві сотні молодиків, наздожени їх — і… Щоб поки я над’їду до тієї долини, все було закінчено! Зрозумів?

Джура усміхнувся, радо відповів:

— Зрозумів! Я миттю…

За хвилину загін молодих запорожців з оголеними шаблями помчав на південь, услід за поверненцями. За ними, поспішаючи, полетів Мартин Спихальський.

Вітер свистів йому в вухах, шабля виблискувала проти сонця, мов блискавка, кінь натужно дихав під ним, несучи нелегку ношу, а пан Мартин гамселив його ногами під боки без жалю — швидше, швидше!

Він наздогнав молодиків на краю долини — і на мить зупинився. Там, унизу, був жах! Над долиною стояв, мов кара Господня, передсмертний крик. Блискали шаблі, червоніла кров, у всі боки металися ошалілі від страху жінки й чоловіки, намагаючись утекти, ухилитися від видимої смерті. А вершники наздоганяли і рубали всіх підряд, нікого не жаліючи, ніби то були не єдинокровні брати й сестри, а їхні найлютіші вороги.

Червону косинку Вандзі він побачив зразу — жінка щодуху тікала до кущів глоду, що росли попід горою. Побачив — і вдарив коня по крупу плазом шаблі.

— Но–о!

Мчав наосліп, не спускаючи ока з червоної хустини, — і люди шарахалися від нього, як від зачумленого.

Швидше! Швидше! Та, здається, не він один запримітив золотисту голівку, недбало пов’язану шматиною червоного шовку. Ген до неї повертає молодий безвусий козачок і заносить угору свою блискучу шаблю…

Спихальський шалено б’є коня ногами, прилягає йому майже до гриви, а шаблю простягає, скільки можна, вперед, і в ту мить, коли козачок, наздогнавши втікачку, мав знести їй голову, підставляє її під його шаблю.

Блискучі клинки дзвякнули, заскреготали, викресали іскри над самою головою жінки — аж вона присіла пополотнівши. В ту ж мить могутні руки Спихальського легко підняли її і посадили на луку сідла, а над вухом помертвілої з переляку жінки прогув знайомий голос:

— Вандзуню! Злотко має дроге! Не бійся — це я!

…Минуло не більше години. На узвишшя, що здіймається над долиною, виїхав гурт запорозьких старшин і зупинився. Попереду на гарячому тонконогому коні сидів Іван Сірко.

Всі вражено мовчали.

Жахлива картина постала перед їхніми очима! Вся долина була усіяна трупами, забризкана кров’ю, столочена сотнями ніг сіра ковила здавалася здалеку чорною, ніби по ній пройшовся вогонь.

— Боже! Чорна долина! — вигукнув хтось.

Тим часом знизу,