Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

матері була велика чорна морда й теплий рожевий язик. Я безпорадно подивився на неї, коли вперше зрозумів, що все відбувається знову, — і це здавалося неможливим після того, як я був Еллі.

У мене було вісім братів і сестер — усі чорні, здорові й сповнені сили для гри. Проте я здебільшого любив кудись відходити сам-один і думати, що ж усе це означає, чому я знову став цуценям.

Ніякого ладу в цьому я дійти не міг. Я розумів, що ніколи б не опинився з Ітаном, якби, бувши Тобі, не навчився відчиняти хвіртку й не усвідомив, що по той бік паркана немає нічого страшного. Разом із моїм хлопчиком я дізнався, що таке любов і дружба, відчув, що по-справжньому виконую свою мету, просто супроводжуючи його в щоденних пригодах. Ітан також навчив мене рятувати людину зі ставка, тож коли я була Еллі й уміла знаходити й показувати, то мені вдалося витягти маленького хлопчика з водяного тунелю. Я б не змогла працювати так гарно, якби не попереднє життя з Ітаном, інакше прохолодна відстороненість Джейкоба була б для мене дуже болісною й неприйнятною.

А що ж тепер? Що ж тепер може такого статися, що виправдає моє нове народження?

Нас утримували в доглянутому вольєрі з цементною підлогою. Двічі на день приходив чоловік і виводив нас у двір, щоб ми побігали по травичці. Якісь люди проводили з нами багато часу: брали нас на руки, розглядали лапи. Я відчував їхню радість, але ніхто з них не випромінював такої особливої любові, яка мені запам’яталася в Ітанові, а потім — у Майї з Елом.

— Вітаю вас, чудовий виводок, полковнику, — сказав якийсь чоловік, піднявши мене в повітря. — Великі гроші принесе.

— Я хвилююся за того, який у вас у руках, — сказав інший чоловік. Від нього пахло димом, і, судячи з того, як на нього реагувала моя мати, він був її господарем. — Наче енергії в нього малувато.

— Ветеринару показували? — чоловік мене перевернув і провів пальцями під моїми губами, показуючи зуби. Я мовчки згодився. Мені просто хотілося, щоб мені дали спокій.

— На вигляд усе нормально. Просто гуляє сам і спить, — сказав той, якого назвали Полковником.

— Ну, не можуть же всі бути чемпіонами, — сказав перший чоловік і поставив мене на землю.

Я собі побіг і відчув, наче Полковникові стало прикро. Я не знав, що зробив не так, але гадав, що все одно довго тут не пробуду. Якщо попередній досвід чогось мене і навчив, то це того, що ті люди, в яких цуценята виводяться, люблять їх, але не настільки, щоб залишити в себе.

Однак я помилився. За кілька тижнів майже всіх моїх братів і сестер забрали. Нас залишилося тільки троє. Я відчував, що моя нова мати з цим скорботно змирилася. Вона вже не годувала нас молоком, але все одно лагідно схиляла голову, коли хтось із цуценят підходив лизнути її морду. Очевидно, в неї вже таке було.

Наступні кілька днів приходили люди та гралися з нами, наприклад, саджали в наволочки, дзвеніли ключами перед нашими носами чи кидали м’яч повз нас і дивилися, що ми зробимо. Жодна з цих речей не здавалася мені природною для цуценят, але люди ставилися до цього всього дуже серйозно.

— За таке мале стільки просите! — зауважив один чоловік Полковникові.

— Батько — дворазовий національний призер, мати брала участь у виставках шість років поспіль, двічі вигравала. Гадаю, вони варті ваших грошей, — сказав Полковник.

Вони потиснули одне одному руки, і тоді я залишився тільки з матір’ю і сестрою, яку я прозвав Стрибуча, бо вона завжди наскакувала на мене й не давала проходу. Коли пішов старший братик, Стрибуча весь час насідала на мене, і я піймав себе на думці, що, захищаючись, борюся з нею. Полковник помітив, що ми активніше бавимося, і я відчув, наче йому стало легше на душі.

Потім сестру забрала жінка, яка пахла кіньми, і я лишився сам, а це, правду кажучи, було саме те, чого я найбільше прагнув.

— Мабуть, доведеться знизити ціну, — за кілька днів зауважив Полковник. — А шкода!

Я навіть не підвів голови, не побіг до нього, щоб переконати, що в мені не варто сумніватися. Проте він, вочевидь, уже був розчарований.

По правді, мені було дуже сумно. Я просто не міг збагнути, що зі мною відбувається, чому я знову став цуценям. Думка, що мені знову доведеться вчитися, шукати когось не з Майєю чи Джейкобом або прожити ще якесь життя, мене пригнічувала. Я почувався поганим собакою.

Я не біг до паркана, щоб подивитися, хто приїхав, навіть якщо в тих людей були малюки, — я не хотів усе починати заново. Жодна дитина, крім Ітана, мене не цікавила.

— Що з ним? Він не хворий? — почув я одного дня від якогось чоловіка.

— Ні. Він просто любить бути на самоті, — пояснив йому Полковник.

Чоловік зайшов у вольєр і взяв мене на руки. У нього були блакитні очі, вони дивився на мене так лагідно.

— Ти просто спокійний, правда? — спитав він мене. Я відчув у ньому запал і зрозумів, що цього ж дня піду разом із ним із вольєру. Я підійшов до своєї нової матері й на прощання лизнув її морду. Вона, здається, до цього часу вже все усвідомила й просто понюхала мене у відповідь.

— Даю двісті п’ятдесят, — сказав блакитноокий чоловік.

Я відчув, як різко здивувався Полковник.

— Що? Сер, у собаки родовід…

— Ну, так. Я оголошення читав, але… Послухайте, це для моєї дівчини. Вона його на полювання не водитиме, їй просто потрібен собака. Ви казали, що торг доречний. І ось, наскільки я розумію, якщо у вас лишилося одне тримісячне цуценя, а ви займаєтеся розведенням собак, значить, людям воно чомусь не було потрібне. Вам, напевне, воно теж не дуже треба. Я міг би зайти в інтернет і знайти, де лабрадорів просто віддають у добрі руки. Проте, гадаю, у цього пса є всі документи і родовід, тому пропоную двісті п’ятдесят баксів. Хіба за цим собакою тут у чергу стають? Не думаю…

Невдовзі цей незнайомець уже саджав мене на заднє сидіння своєї машини. Чоловік потиснув руку Полковникові, який навіть по голові мене не погладив на прощання, а потім простягнув йому якийсь папірець.

— Якщо захочете вигідно