Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

— Ентоні?

— А в тебе хіба нема двоюрідного брата Ентоні?

— Він Антоніо, — уточнила Майя.

— Ні, він мені не подобається. У нього якісь вуса дурнуваті.

Жінка аж покотилася зі сміху. Я разок махнула хвостом, погоджуючись, що це смішно.

— Джордж?

— Ні.

— Рауль?

— Ні.

— Джеремі?

— Та ти що! Ні.

— Ітан?

Я підскочила, а Майя з Елом здивовано подивилися на мене.

— По-моєму, Еллі це ім’я сподобалося, — мовив Ел.

Я невпевнено схилила голову набік.

Дзінька ображено глянула на мене. Я побігла до дверей і підвела носа догори.

— Що там, Еллі? — спитала Майя.

Жодної ознаки хлопчика не було видно, і я подумала, що його ім’я мені просто почулося. Надворі повз будинок проїхали діти на велосипедах, але Ітана серед них не було. Я чомусь понадіялася, що мій хлопчик, як це було з Джейкобом, раптом знову з’явиться в моєму житті. Проте я відчувала, що з собаками так ніколи не буває. Однак Майя все-таки вимовила ім’я Ітана, правда? Чому ж?

Я пішла шукати підтримки в поліцейської, а потім, зітхнувши, лягла. Підбігла Дзінька та притулилася до мене, я відвела погляд від очей Ела, який, здається, все розумів, і трохи зніяковіла.

Незабаром у домі з’явилася нова людина — мала Ґабріелла, яка пахла кисляком. Вона видавалася мені ще більш безглуздою, ніж кіт. Коли Майя принесла дитину додому, то обережно простягнула її до мене, щоб я понюхала. Дівчинка на мене великого враження не справила. Відтоді Майя часто вставала вночі, а я йшла слідом за нею; жінка пригортала до грудей Ґабріеллу, а я лежала біля її ніг. У ці моменти жінка випромінювала таку нестримну любов, що я від неї глибоко й мирно засинала.

Біль у кістках був мені вже знайомий — те саме я відчувала, коли була Бейлі й більшість свого часу займалася господарством із Дідусем. Бачити й чути я стала гірше — і це теж уже була знайома річ.

Я гадала, чи знає Майя, що незабаром настане той день, коли мене вже не буде з ними. Адже цілком очевидно, що я помру, так само як Еммет і Стелла, бо це вже траплялося зі мною. І коли я був Тобі, і коли я був Бейлі — все було так само.

Лежачи на осонні з думкою про це, я зрозуміла, що прожила життя як хороша собака. Те, чого я, Тобі, навчився від своєї першої матері, привело мене до Ітана, а те, чого мене навчив хлопчик, дало змогу пірнути в чорну воду й витягнути Джеффрі. До того ж Джейкоб навчив мене знаходити і показувати — це допомогло врятувати багатьох людей.

Ось чому, залишивши Ітана, я знову народилася Еллі: усе здійснене й засвоєне раніше зробило мене, врешті, хорошою собакою. Рятівницею. Це було не так весело, як бути чудаком, але тепер я зрозуміла, чим ці істоти — люди — мене настільки зачарували, відколи ми зустрілися з ними вперше. Річ у тому, що моя доля нерозривно пов’язана з людьми, особливо з Ітаном — це був зв’язок усього життя.

Тепер, коли я виконала свою мету, я відчувала, що зараз уже точно все — я не з’явлюся більше на світ. Я навіть змирилася із цим. Яка ж це радість — бути цуценям, але я вже не хотіла ділити її ні з ким, окрім мого хлопчика. Майю з Елом тепер розважає мала Ґабріелла. Через неї у мене склалося враження, що я більше не потрібна сім’ї. Хіба що Дзінька так не вважає, я для неї — родичка.

Я ненадовго замислилися, чи повертаються після смерті коти, але зразу ж відкинула цю думку, бо, наскільки я можу оцінити, в цих істот немає мети.

На свій сором, мені стало складно стримуватися до виходу надвір, і я дедалі частіше залишала купу в домі. Навіть гірше — в Ґабріелли була така сама прикрість, тож у смітник часто потрапляли і її, і мої випорожнення.

Ел кілька разів катав мене на передньому сидінні до ветеринара, який мене всю гладив так, що я аж стогнала від задоволення.

— Ти хороша собачка, просто старенька вже, — сказав мені Ел. Я помахала хвостом, почувши, що я хороша. Майя дедалі більше була зайнята Ґабріеллою, тож ми з Елом усе частіше лишалися сам-на-сам, що мене цілком влаштовувало. Я щоразу відчувала його ніжність і тепло, коли він підсаджував мене в машину, щоб їхати кататись.

Одного разу Ел повинен був винести мене у двір, щоб я зробила свою справу, і я відчула, який сум його охоплює від усвідомлення того, що зі мною відбувається. Я лизнула його обличчя, щоб підбадьорити, і поклала голову йому на коліна, коли він сів на землю й заплакав.

Невдовзі додому повернулася Майя. Вона винесла дитину надвір, і ми сіли всі разом.

— Ти була такою хорошою собакою, Еллі, — усе повторювала Майя. — Ти була героїнею. Ти рятувала людям життя. Врятувала малого Джеффрі.

Прийшла сусідка й взяла на руки Ґабріеллу. Майя схилилася над дитиною та прошепотіла їй щось на вушко.

— Па-па, Еллі! — сказала Ґабріелла. Вона простягнула ручку, і жінка нахилилася так, щоб я змогла лизнути дівчинку.

— Скажи «па-па», — сказала сусідка.

— Па-па, — знову попрощалася Ґабріелла. Жінка понесла малу в дім.

— Це так важко, Еле, — зітхнула Майя.

— Розумію. Якщо хочеш, я зроблю це для тебе, Майє, — сказав Ел.

— Ні, ні. Я повинна бути з вами. Це потрібно Еллі.

Ел квапливо взяв мене на руки й поніс до машини. Майя сіла біля мене на заднє сидіння.

Я розуміла, куди ми їдемо. Стогнучи від болю, я безсило впала на сидіння й поклала голову жінці на коліна. Я знала, куди ми прямуємо, і була в радісному передчутті майбутнього спокою. Майя гладила мене по голові, я заплющила очі. Я гадала, чи є щось таке, що я хотіла б зробити знову — знайти, поплавати в океані, висунути голову з вікна? Усе це було чудовими справами, але я вже їх робила, тепер мені досить.

Я помахала хвостом, коли мене поклали на вже знайомий металевий стіл. Майя плакала та раз у раз шепотіла: «Ти хороша собака». Саме її слова, її любов я взяла з собою, коли відчула маленький укол в шию, і мене змило теплою океанською хвилею.

Розділ 26

У моєї нової