Леся Нічна - Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна

Глава 34. Бджоли вирішили, що моє замовлення — це їхня чайна церемонія

Щур заверещав від жаху.  

Я заверещала від жаху.  

Некромант заверещав ще голосніше за нас обох.  

— ЩУР?! — заволав Гред так, ніби побачив натовп святих інквізиторів із факелами та молитвами.  

Я не встигла й оком моргнути, як грізний некромант рвонув назад у склеп і з гуркотом захряснув двері.  

Я завмерла, міцно стискаючи юшку в одній руці і булку, яку дивом встигла вихопити у нахабної гризунки, — в іншій. 

Щур з образою глянув на мене, пирхнув, презирливо трусонув хвостом і зник у найближчих кущах.  

Ну так, тепер я ще й щура образила!  

Хвилиночку…  

Він що, справді злякався?!  

Некромант. Щура.  

Я підійшла до дверей і знову постукала. 

— Гей, некроманте Гред! — постукала ще раз, випустивши з рук булку.  

— Може, вам все ж таки юшку?  

— Тільки якщо без щурів! — пролунав зсередини голос людини, яка щойно пережила важке потрясіння.  

Я тяжко зітхнула.  

Ну і як тепер пояснити Грего́ру, що некромант злякався щура і втік?  

Та він же не повірить!  

Та й гроші, схоже, мені ніхто не збирався віддавати.  

Я підняла булку і пильно подивилася на щура, який уже влаштувався збоку і спокійно чухав вуса.  

— Ну справді, більше тут ніяких щурів немає! — запевнила я двері, яка виглядала неприступною.  

У відповідь — зловісна тиша, а потім тихий голос:  

— Залиш біля дверей і відійди на п’ять кроків.  

Я виконала вказівку, і двері ледь прочинилися.  

Бліда рука некроманта обережно висунулася, схопила пакунок і знову зникла.  

— Ей, а гроші?! — обурилася я.  

— Завтра занесеш рахунок у склеп номер тринадцять, там сидить бухгалтер, — буркнув некромант. — І щура не забудь забрати з собою! 

Двері остаточно захлопнулися. Я відчула себе абсолютною дурепою. Ні, ну справді, хто б міг подумати, що некроманта можна злякати звичайним щуром?!  

Я вирішила не відкладати на завтра, а одразу забігти до склепу.  

Тож швидко знайшла його і без зайвих проблем простягнула рахунок бухгалтеру.  

Той важко зітхнув і сумно кивнув.  

Розумію…  

Некромант, від якого самі проблеми, ще й не поспішав платити за рахунками.  

Бухгалтер пообіцяв відправити оплату з першою ж вороною.  

Я погодилася.  

Моя робота тут закінчена, так би мовити. 

Я піднялася в повітря на мітлі, сумно дивлячись на свою багатостраждальну булочку.  

— Ну хоч ти мене не підведи, — звернулася я до булки.  

Та промовчала.  

— Правильно, що тут скажеш.  

Летіла я назад у таверну й думала, як поясню хазяїну, чому оплата другого замовлення затримується.  

Бо слова «щур», «некромант» і «страх» в одному реченні звучать, наче початок анекдоту.

А попереду чекав ще один заказ.  

Сил уже не було. От чесне слово. Після щура-некромантофоба, який зірвав мені попереднє замовлення, хотілося просто звалитися в ліжко і відключитися на дванадцять годин.  

Але ні, мій робочий день ще не закінчився. 

Я прочитала наступне замовлення.  

Замовник: Лісовий ельф Ларіон.  

Замовлення: Свіжий чай із медом і прянощами.  

Доставка: Священний гай (район Світлорічні сади).  

Я насупилася.  

— Чай?! Доставити ЧАЙ?! — обурено глянула на листок, ніби він міг мені відповісти. — Оці ельфи, звісно, ледачі створіння! Їм що, важко заварити чай самостійно?!  

Але з іншого боку… платять вони щиро. 

А мені якраз потрібно було повернути гроші в таверну після провалу з некромантом.  

Ладно, Ліро, останній ривок — і можна буде спокійно звалитися в ліжко.  

Я натягнула шарф вище, щоб холодний вітер не сильно шматував обличчя, сіла на мітлу і полетіла в бік Світлорічних садів. 

Чесно кажучи, обожнювала цей район.  

Зелений, квітучий, живий.  

Кожна травинка тут виглядала так, ніби її вичесували, поливали найчистішою водою з гірських джерел і вкладали спати під тепле сонячне світло.  

В повітрі витав аромат свіжоскошеної трави, соковитих фруктів і весняної свіжості.  

Тут хотілося залишитися і медитувати серед гілок древніх дерев. Але мені потрібно було працювати. Я знизила висоту, відчуваючи, як високе листя дерев м’яко торкнулося моєї маківки.  

Ох, як тут зелено! Як тут красиво!  

Я відразу помітила замовника.  

Ельф Ларіон сидів просто посеред галявини за різьбленим дерев’яним столом.  

Виглядав він дуже напруженим — постукував довгими пальцями по столу і то й діло озирався.  

Дивно.  

Зазвичай ельфи були такими спокійними і медитативними.  

Може, цей якийсь бракований?  

Я швидко злізла з віника, витягла чай із сумки і навіть створила маленький магічний піднос.  

Нехай усе буде красиво і на найвищому рівні.  

З сяючою усмішкою (і думками про чайові) я наблизилася до столу і урочисто поставила чай перед ельфом.  

— Ваше замовлення! Свіжий чай із медом і прянощами, як ви просили.  

Ларіон кивнув, чемно усміхнувся і зробив обережний ковток. У цей момент у кущах неподалік щось тривожно загуготіло. Я напружено завмерла.  

Ельф завмер теж, дивлячись на мене розширеними очима.  

— Ви принесли чай… із медом? — тихо, майже пошепки запитав він, ніби щойно оголосив про початок Апокаліпсису.  

Я здивовано кивнула:  

— Ну так… Ви ж самі замовили.  

Ельф повільно видихнув.  

— Як вас звати? — обережно уточнив він. 

— Ліра, — так само обережно відповіла я. 

— Ліро…  

— Що?!  

— Біжи.  

Кущі раптово ожили.  

Звідти долинуло гучне і роздратоване гудіння.  

А потім із зелені вирвалися величезні, смугасті, жахливі… лісові бджоли.  

— БДЖОЛИ!!! — заволала я так голосно, що навіть сама злякалася власного голосу.

 

______________

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍