Страгозорый - Небезпека у лісі! {оушен}, Страгозорый

..                                                                                           

     Я довго розмовляв з провідником бруднокрових. Намагався впевнити його в тому, що нападати на нас не варто, і що можна усе вирішити мирно, словами. Все ж, війна - це не єдиний вихід з ситуації. Можна ж придумати щось інше.

     Інколи й сам лідер інколи намагався впевнити вже й мене на рахунок того, що війна справді єдиний вихід і з гібридами наверху - а внизу тим паче, - це єдиний вихід, то по-іншому ніхто вже не розуміє.

     Але все ж, мені вдалося його вмовити не нападати і про все мирно домовитися. Тепер усе залежало від старійшин і ради, які повинні були вирішити - чи дозволити подібним демонам проживати на власних землях, а чи варто послати їх нафіг і розв'язати війну.

    Я хвилювався через те, що вони можуть не погодитися. Сказати, що монстри їм не потрібні, бо вони хотіли на них напасти. Але усе обійшлося. Усі були за те, щоб у них були подібні сусіди.

    Підписавши мирний мирний договір про те, що ніхто не буде нападати один на одного і буде намагатися жити один з одним так, як звичайні сусіди, обидві сторони залишились задоволеними.

     Брудні кров'ю тепер намагались розміститися так, щоб усім місця хвалило. При цьому, схоже, вони вже почали потихеньку відхиляти плани про те, щоб потім піти війною ще й на пекло. А навіщо? Мотивація з кимось битися впала майже до нуля. Та й до того ж, здалися їм тепер ці демони?

     Коли Розраза першою до мене підійшла, я вже по звичці почав думати, що зараз вона почне казати щось по типу «нам не варто знаходитися поряд, тому будь ласка, звали звідси, інакше тебе вб'ють» але ні, я помилився. Замість цього дівчина підбігши до мене, обійняла. А я вже встиг забути, що ми давно не вороги з нею і що пам'ять до Розрази нарешті повернулося.

— Ти зміг... - Тихо сказала вона, продовжуючи мене обіймати.

     Я теж обійняв її у відповідь, але потім відійшов. Трохи посміхнувся.

— Так, зміг. Мені допомагали мої друзі. Можливо, якби не вони, я б нічого не зміг зробити.

— Як шкода, що мене не було поряд, щоб теж спробувати вам допомогти.

     Так, після того, як пам'ять про минуле життя нарешті повернулася до дівчини, вона знову почала потихеньку відчувати до мене щось. Н-да, а я гадав, що те, що мені доведеться їй відмовити буде тільки у іншій часовій лінії, яку мені колись показав Тимчасовий. Схоже, і тут мені нажаль доведеться розчарувати дівчину, бо я до неї до сих пір нічого не відчуваю, як би не намагався.

— Ти вже тут як такий собі герой. - Знову сказала дівчина.

— Тобто, мене вже не намагаються розшукувати?

— Ну, вони сказали, що до сих пір тобі не пробачили ті смерті, але сказали, що якщо таке не повториться, вони точно на тебе більше полювати не будуть.

     Звісно, я не міг обіцяти усім те, що вбивства не повторяться, згадуючи те, що до сих пір не вмію контролювати демона усередині. Та й хвороби ще приєднались до усього цього. Їх я теж поки що ніколи не контролював і тільки буду вчитися робити це. Але я спробую.

— Слухай, давай може трохи потім прогуляємося? - Запитую у Розрази. - Усі разом - ти, я, Заргор, Лігорія та Мортідж. Ну, якщо ти звісно не проти.

— Бачу, друзів у тебе за цей час стало вже багато. Я не проти. Може, і сама собі декілька знайду нових друзів.

— Ну ось і чудово.

Кінець