Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

довго чекав, щоб розповісти комусь усю історію. Покинувши місто, сюди він більше не повернеться. Я зустрічав багатьох таких хлопців, як він. Настає момент, коли розумієш: людина перед тобою готова розповісти правду, і в той момент наче чуєш клацання, ніби набираєш правильну комбінацію, щоб відкрити сейф. Але поспішати не можна. Треба, щоб це сталося само собою.

— Ви з біса хороший… — Він замовк. — Як ви дізналися, що того ранку я розмовляв із Вайдером по телефону?

— Подивився на список викликів. Вайдер тільки-но купив будинок і номер телефону ще не перевели на його ім’я. Колишній господар, Джессі Е. Бенкс, помер, і будинок продали через агентство нерухомості. Поліціянт, який перевірив дзвінки, зайшов у глухий кут, тож у них не було зачіпок. Навіть якщо б вони знайшли ім’я Вайдера, на той момент це не мало ніякого стосунку до справи. Однак ви вчинили нерозважливо. Дереку, навіщо ви телефонували Вайдеру з домашнього телефону? Невже поблизу не було телефонних будок?

— Я не хотів виходити з дому, — сказав він, загасивши сигарету, яку викурив до фільтра. — Я боявся, що мене помітять. І мені швидко треба було поговорити. Я не знаю, чи не арештували би мене на місці, як тільки би приїхав патруль.

— Ви вбили її, так? Маю на увазі вашу дружину.

Він похитав головою.

— Ні, не я, навіть якби вона цього заслуговувала. Все було саме так, як я сказав, — я знайшов її в калюжі крові. Але я знав, що вона мене зраджує…

І в наступні півгодини він розповів мені таку історію.

Коли він потрапив у психіатричну лікарню під час останнього року в школі, його життя пішло шкереберть. Усі думали, що він божевільний, а коли Дерек вийшов, однокласники почали його уникати. Він відмовився від ідеї вступити до коледжу, пішов на низькооплачувану роботу. Батько знявся з місту, а його залишив. Оскільки мати померла, коли Дерек був надто юний, він залишився абсолютно сам і близько десяти років жив, як робот, проходячи курс лікування. Йому сказали, що він повинен вживати ліки до кінця життя, але були неприємні побічні ефекти. Зрештою, він перестав приймати таблетки.

Через дев’ять років після закінчення школи він зустрів Анну, і все змінилося, принаймні спочатку. Він закохався в неї, і вона, здавалося, теж була в нього закохана. Дерек розповів, що Анна до вісімнадцяти років жила в дитячому будинку в Род-Айленді. Вона спала на вулиці, зв’язалася зі шпаною і в дев’ятнадцять стала повією в Атлантик-Сіті. Вона опустилася на саме дно, а потом зустріла Дерека в Принстоні на стоянці біля мотелю, у якому він лагодив опалювальну систему.

Дівчина переїхала до нього. Приблизно через два тижні їх навідали двоє озброєних дужих хлопців, які повідомили, що дівчина заборгувала їм гроші. Дерек нічого не сказав. Він пішов у банк, зняв п’ять тисяч баксів — усі свої заощадження — і віддав їм. Хлопці взяли гроші й пообіцяли дати їй спокій. Приблизно через два місяці, перед Різдвом, Дерек освідчився Анні.

Деякий час, за словами Дерека, все було добре, але через два роки все пішло шкереберть. Анна напивалася і зраджувала його за першої-ліпшої нагоди. Це були просто випадкові сексуальні контакти з незнайомцями, і, здається, її не цікавило, дізнається Дерек про це чи ні. На публіці вона трималася, але коли залишалися вдвох, все кардинально змінювалося — ображала і принижувала, називала божевільним і невдахою, дорікала через їхнє бідне існування, бо він не заробив більше грошей. Анна постійно погрожувала піти.

— Чоловіче, вона була справжнім стервом. Знаєте, що вона відповіла мені, коли я сказав, що хочу дітей? Що не хоче мати таких дебілів, як я. Це вона сказала хлопцеві, який підібрав її на стоянці й одружився з нею. Чому я все терпів? Адже не було вибору — вона зводила мене з розуму. Вона могла робити що завгодно, але я все одно не кинув би її. Фактично я завжди боявся того, що Анна кине мене заради якогось придурка. Мені ввижалося, що на вулиці всі з мене глузують.

Згодом її поведінка змінилася. Анна почала краще вдягатися, робити макіяж. Припинила пиячити і здавалася щасливішою, ніж будь-коли. А ще почала ігнорувати Дерека. Пізно приходила додому і йшла рано-вранці, тому вони майже не бачилися і зовсім не говорили. Вона навіть не хотіла з ним сваритися.

Невдовзі стало зрозуміло, що відбувається.

— Я пішов за Анною і побачив, як вона зі старшим чоловіком заходить у готельний номер. Вірите чи ні, та я нічого їй не сказав. Я просто молився, щоб він її кинув і щоби все закінчилось. Я згадав, як жахливо було мені самому, до зустрічі з нею.

— І що то виявився за чоловік?

— Джозеф Вайдер. Багатий, владний і знаменитий. І він не знайшов нічого кращого, ніж сплутатися з моєю дружиною, жінкою, на тридцять років молодшою за нього. Я так і не дізнався, як, чорт забирай, вони зійшлися. Багато професорів та студентів із університету зависали в кафе, де вона працювала, отож, імовірно, там вони й зустрілися. Я був трохи божевільним, це правда, але ж не ідіотом. Я знав, що Вайдер зробить усе можливе, щоб не вплутуватися в скандал.

Отже, того ранку, коли вбили його дружину, Дерек зателефонував професору. Він ще раніше знайшов його домашній номер, коли порпався в речах Анни. Дерек розповів про вбивство і припустив, що поліція намагатиметься зробити його цапом-відбувайлом у такій ситуації. Погрожував затягнути в цю справу й Вайдера, адже знав, що ті були коханцями. Він також сказав, що давно є пацієнтом психіатричної лікарні, тому Вайдер із легкістю зможе організувати все в такий спосіб, щоб його визнали невинним через неосудність і направили в судово-психіатричну лікарню.

Нарешті його заарештували і звинуватили у вбивстві своєї дружини. Дерека офіційно визнали неосудним і відправили в психіатричну лікарню Трентон. Під приводом особливого професійного інтересу в цій справі Вайдер неодноразово відвідував його. Він обіцяв, що протягом трьох місяців Сіммонза переведуть у лікарню Марлборо, у набагато кращі умови. Але перш ніж це сталося, у Трентоні на Сіммонза напав один із пацієнтів.

— Коли я вийшов із коми, то нікого не впізнавав, навіть не знав, як опинився в лікарні. Я не міг пригадати свого власного імені. Вони зробили всі аналізи та дійшли висновку, що моя амнезія справжня. Я справді нічого не пам’ятав. Вайдер видавався мені доброзичливим, турботливим лікарем, зворушеним цією жахливою ситуацією, у якій я опинився. Він обіцяв безкоштовне лікування, й мене перевели в Марлборо. Мене