Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

- Так. Через шлюб зі мною він тепер може отримати права і на Лейвуд. Можливо, вам здається, що він прагне всього лиш одруження, але згадайте, що і перша його дружина не прожила довго після народження спадкоємця. Вона до того ж була багатою нареченою свого часу. А саме існування Рея – вже образа для нього.

- Чому ви не сказали Міргану раніше?

- Кертіс з’явився після його від’їзду. І я ніяк не припускала, що він все ще буде зацікавлений у цьому шлюбі. Адже він відклав його ще тоді…

- Що ж змінилося тепер?..

- Не знаю. – тут я кривлю душею. - Але якби я знала, наскільки він буде наполегливим, то переїхала б у Лейвуд значно раніше.

Фрай потирає підборіддя.

- Тоді так. Через пару днів я відправляюсь у Йорнборг. Зі мною буде невеликий загін і по дорозі я заїду попрощатися з леді Варан. Взяти лист для її сина. Ви обоє маєте бути готові. Подорожувати доведеться без екіпажа – я залишаю його сестрам.

- Добре.

- Від Капіса ми повернемо до Лейвуда. Це буде гак і зайвий день дороги. Але має переконати можливих шпигунів. І непогано, щоб якась покоївка показувалась тут час від часу у вашому одязі.

- Це можна зробити, Ліс я все одно залишу тут. Лорде Келлем, я не можу висловити, як вам вдячна.

- Тоді називайте мене просто Фрай. Ми з Мірганом друзі, а з вами тепер і змовники, так?

- А ви мене Ава. – посмішка розтягує мені губи. – Що потім? Ви поїдете у Йорнборг?

- Так, як і планував. Просто ви пришвидшили ці плани. Тож завтра скажемо леді Агаті і…

- Ні. Скажемо в останній момент, - заперечує Девін. – у покоївок задовгі вуха. І язики.

- Аві все одно потрібно буде підготуватися в дорогу.

- Я дам їй одяг когось з хлопців. Обійдемось без допомоги базік.

- Так, справді. Ми з Ліс самі підженемо все, що потрібно. Вона мовчатиме.

- І ще. – додає Девін. – Двоє ваших людей повинні лишитися тут замість нас. На випадок, якщо хтось перераховуватиме.

- Гаразд, нехай буде так. Якщо все так серйозно, то, думаю, за замком стежать і краще не давати приводу для підозр.

Фрай їде наступного дня після сніданку і ми з леді Агатою махаємо йому на прощання зі стін замку.

Пізніше, у вітальні, вона цікавиться:

- Ава, скільки правди у цих чутках?

- Яких саме?

- Що ти билася на дуєлі і заколола негідника? – вона іронічно здіймає брови.

- О… Я, звичайно, не билася. Я не володію мечем.

- Я й не повірила…

- Я стріляла з лука. – сухо кажу. - І влучила.

- …тобто, ти вбила його?

- Так, – я опускаю очі на свої руки.

Ці спогади все ще турбують мене і я зовсім не пишаюсь таким «подвигом».

- Боже мій, Ава! Я й не сподівалась таке почути, думала це справа рук Девіна!

-Він теж бився. Але тих нападників було більше. І я відволікла таким чином увагу. Ну, а потім зібралося багато глядачів, і вони вже не могли чинити так, як збиралися спочатку. Але й мені довелось стріляти.

- Ти неймовірна дівчина і я шкодую, що Міргану не вистачило мізків оцінити тебе! – несподівано емоційно каже леді Агата. – Якби моя воля… але я виростила занадто самостійного сина.

- Це ж добре, – я посміхаюсь.

- Добре, але йому не на користь. І ти теж – занадто самостійна. Не завадило б прислухатися до думки старших.

- Дуже багато тих старших, і думки у них різняться.

Леді Агата зітхає. Напруження останніх днів між нами розчиняється, і мені приходить думка, що добре б було бачити в ній друга. Але все ж таки я відганяю порив поділитися з нею нашим планом прямо зараз.