Леонід Олександрович Сапожніков - Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

очима і гумовим хоботом... „Що це за жарти?“ — грізно сказав Остап. Але цієї хвилини набігла група людей у таких самих протигазах, і серед десятка однакових гумових пик уже не можна було знайти Корейка... Остапа взяли під руки, і молодецький голос сказав: „Товаришу, ви отруєні газом! Ви потрапили в отруєну зону... Не гнівайтесь, товаришу! Ви ж знаєте, що йдуть маневри. Зараз ми вас віднесемо до газосховища“».

Ілля Ільф і Євген Петров добре знали, про що пишуть. Вони й самі, напевне, потрапляли в подібну ситуацію. 1927 року в країні було створено масове товариство ОСОВИАХИМ («Общество содействия обороне, авиационному и химическому строительству»). Воно не тільки готувало «ворошилівських стрільців», парашутистів та планеристів, а й проводило навчання із ППХО — протиповітряної та хімічної оборони. Будову протигаза й уміння з ним поводитись вивчили у цьому товаристві 38 мільйонів осіб! І вважалося, що цього недостатньо.

Чого тільки не робили для пропаганди протигаза! Так, у листопаді 1935 року двадцять працівників Пантелеймонівського металургійного заводу ім. Карла Маркса (серед них п’ять жінок) здійснили піший похід з міста Сталіно (нині Донецьк) до Москви. Він тривав 25 днів. Усі 1200 км вони йшли в червоноармійських шинелях, із гвинтівками і у протигазах! У лютому 1936 року відбувся 150-кілометровий протигазовий перехід із Калініна (нині Твер) до Москви. Порівняно з першим він видається дитячою забавкою, але цікавий висновок організаторів: «Коні та собаки в дорозі лякалися людей у протигазах. Цей факт говорить про те, що протигаз не став іще звичайним, необхідним приладдям кожного і що ідеї протигазового захисту ще не проникли в усі куточки нашої країни»...

Ідуть один за одним двоногі слоники, лякаючи гумовими хоботами коней... Я сміявся, знайшовши в газетному архіві ці факти. А потім збагнув, що до них слід ставитися всерйоз.

Визнання генерала Румпфа

Головною фінансово-промисловою опорою Гітлера був концерн «І. Г. Фарбен», перейменований згодом у «І. Г. Фарбеніндустрі». Він став спонсором нацистів за рік до їхнього приходу до влади. Концерн продукував з вугілля синтетичний бензин — передусім для потреб вермахту. Іншим, особливо секретним напрямом його діяльності було створення та виробництво отруйних речовин — зокрема, «Циклону Б» для газових камер Освенціма, Бухенвальда і Майданека.

1934 року хімік цього концерну Герхард Шредер отримав газ табун, який упродовж кількох хвилин викликає параліч і смерть. П’ять років потому під його керівництвом було синтезовано інший нервовопаралітичний газ — зарин, а 1944 року ще більш сильний зоман, один грам якого робить смертоносними 33 кубометри повітря.

Отже, Гітлеру вистачало хімічної зброї і за кількістю, і за асортиментом. Чому ж він ніде не застосував її? Не з поваги ж до Женевського протоколу 1925 року!

Кажуть, він боявся відплати, добре знаючи, що Сталін і Черчілль теж мають хімзброю. Але за цією логікою не слід бомбити противника, якщо в нього є бомбардувальники... Справа тут, думається, не в наявності зброї у ворогів, а в можливостях захисту від неї.

У Радянському Союзі до війни попри всі кумедні перегини було створено надійну систему хімічного захисту військ та населення. Протигаз мав майже кожен червоноармієць (навіть царська армія під час Першої світової війни отримала їх понад п’ять мільйонів). У тилу 38 мільйонів людей дізналися на курсах, принаймні, як правильно надягати протигаз. У самій лише Москві 860 тисяч жителів мали значок «Готовий до ППХО», який аби кому не давали! А на роботу в період німецьких авіанальотів не дозволялося ходити без протигаза.

Ну а в Німеччині — ні масових курсів, ні значків, ані протигазів для населення. З однієї простої причини: «Нацистські керівники ніяк не хотіли врахувати можливість війни на своїй території... Запевнення Герінга, що жоден ворожий літак ніколи не з’явиться над Німеччиною, було зустрінуте з майже сліпою довірою»... Ці слова належать дуже компетентній особі — генерал-майору пожежної охорони Третього рейху Гансу Румпфу.

І це не все. Для якісних протигазів потрібен природний каучук, якого Німеччина не мала. А синтетичний тоді ще розтріскувався від спекотного сонця і морозів. Тому у вермахті дуже цінували трофейні радянські протигази — вони ж були із справжнього каучуку! Німці не гидували надягати їх після «расово неповноцінних слов’ян» — адже життя дорожче за ідеологію...

От і маємо, що застосувати отруйні гази німці могли вже 1941 року під Києвом, Ленінградом, Севастополем чи Одесою, але хімічний удар у відповідь був би для них згубним. Адже Червона армія теж мала вдосталь хімічної зброї, хоча й не такої різноманітної.

Але чому ж тоді Сталін у морозному листопаді сорок першого не наказав відігнати німців від Москви отруйними газами? Йому, я вважаю, завадили дві обставини, будь-якої з яких було достатньо. Він розраховував на допомогу американців та англійців і, щоб не стати для них монстром, був змушений дотримуватись Женевського протоколу. А якби навіть надумав його порушити, фахівці ввічливо пояснили б вождю, що ці гази дають ефект тільки за умови плюсової температури.

Заява Черчілля

На початку 1942 року військова розвідка доповіла, що на Смоленщині поблизу села Варварове німці змусили полонених червоноармійців надягнути радянські протигази і випробували на них якусь нову отруйну речовину. Протигаз не врятував нікого.... З інших джерел пізніше стало відомо, що в Німеччині спішно готують тару для перевезення отруйних речовин, у кожній роті на фронті з’явився хімінструктор, а замість протигаза FE-37 на озброєння прийнято поліпшений FE-41 (його зразок добули й доставили до Москви).

Висновок очевидний: німці готуються широко застосувати хімічну зброю. Судячи з усього, вона дуже токсична і проникає в організм не тільки через дихальні шляхи, а й крізь шкіру.

Сталін мав прийняти важке рішення. Погрожувати Гітлеру у відповідь хімічним ударом було нерозумно: очевидно, він увірував, що новий газ і FE-41 зроблять вермахт переможцем у хімічному двобої. Створити захисний комбінезон і вдягнути в нього мільйони червоноармійців? На це немає ні часу, ні ресурсів. Сталін обрав третій шлях: доручив радянському послу в Лондоні поговорити з Черчіллем.

21 березня 1942 року Черчілль надіслав «дядечкові Джо», як він у своєму колі називав Сталіна, секретного листа:

«Посол Майський був у мене на сніданку минулого тижня й назвав деякі ознаки того, що німці при спробі свого весняного наступу можуть використати гази проти Вашої країни. Порадившись з моїми колегами і начальниками штабів, я хочу запевнити Вас у тому, що Уряд Його Величності розглядатиме будь-яке використання отруйних газів як зброї проти Росії так, ніби цю зброю було спрямовано проти нас самих. Я створив колосальні