Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

26.1

Олівер

Я відкладаю телефон. Роздратований голос Хантера все ще звучить в моїй голові: "Вона вже сіла на літак, Маккею. Ти задоволений?”

Задоволений? Мені хочеться битися головою об стіну. Я міг би вийти, наздогнати її, сказати, що був ідіотом. Але я не зробив цього. Я сидів у цій триклятій палаті, витріщався у стелю і чекав… чого? Що вона сама прийде? Що просто так пробачить? Що я отямлюсь у потрібний момент?

Ні. Я провалив усе. І тепер, коли вона летить за тисячі кілометрів від мене, я відчуваю тільки порожнечу та ненависть. Ненависть до себе.

Набираю повідомлення, яке Аліса прочитає, коли зійде з літака. Вона має знати, що справа не у ній. Я просто злякався. Злякався своїх почуттів… Злякався залишитися з ними на самоті, коли вона остаточно розчарується у мені. Тепер мене нема за що любити. Я нічим не заслуговую на кохання. Мало того, що просрав свою кар’єру, так ще і її батька підвів. У мене немає дому, немає сім’ї, немає роботи. Я ніхто, лише спогад минулих досягнень. 

Видаляю все до останнього слова й дивлюся у стелю. Чорт… Мені потрібно вибратися звідси. Негайно. Я не можу залишатися у цій стерильній клітці, де кожен квадратний сантиметр нагадує, що я нікчема. На мене тиснуть стіни.

Лікар заходить у палату, коли я вже сиджу на ліжку та однією рукою намагаюся зав’язати шнурки на кросівках.

— Що ви робите? — він зупиняється у дверях. 

— Йду звідси, — бурмочу. Знаходжу футболку, проте уявлення не маю, як її одягнути з дренажем на плечі. Байдуже, піду в лікарняному… потім поверну.  — У мене справи. 

— Містере Маккею, це погана ідея, — його голос звучить рівно, але в ньому відчувається сталь. — Ви ще не відновилися після операції. Ваш організм виснажений. Ви… ви навіть не здатні самостійно прийняти душ!

— З цим вже якось впораюсь.

— Якщо ви зараз підете, то ризикуєте ускладнити свій стан. Шви можуть розійтися. Біль знову зводитиме вас з розуму. Хто, врешті-решт, робитиме вам перев’язки? 

Я невміло накидаю на спину куртку. Кожен рух віддається тупим ниттям у плечі, але мені байдуже.

— Звідки ця імпульсивність? — питає лікар, перегороджуючи мені шлях. —  На тренування запізнюєтесь, — останнє додає з насмішкою, ніби спеціально хоче підкреслити мою безпорадність.

— Вас це не стосується! — ледь не вибухаю, бо мої нерви вже на межі. — Я не в’язень, чорт забирай! Можу йти, коли захочу.

Лікар стискає губи, явно стримуючи себе, а потім холодно промовляє:

— Я не випишу вас офіційно. Це означає, якщо ви підете, то самі несете відповідальність за можливі наслідки.

У цей момент двері відчиняються. Переді мною з'являється тренер. Лікар тут же видихає з полегшенням і, кивнувши йому, мовляв “тепер Маккей — ваша турбота”, виходить в коридор. Це наша перша зустріч після того, як я загримів у лікарню. До цього він був настільки злий на мене, що не хотів бачити і підтримував зв’язок зі мною виключно через Хантера. 

Я зустрічаю погляд Коваля. Він холодний, виважений, але без звичного роздратування. У ньому читається щось інше – може, втома, може, просто байдужість. Я ковтаю клубок у горлі й опускаю очі.

— Ти куди зібрався? — питає він, складаючи руки на грудях. — Ану сядь!

Моє бажання бунтувати зникає без сліду. 

— Як Аліса? — питаю тихо. 

Тренер зітхає, проходить кілька кроків у кімнату й зупиняється біля вікна.

— Нам треба поговорити про інше, Маккею.

Я стискаю щелепи. Мене вдаряє хвиля роздратування, але я ковтаю його, бо знаю що заслужив. Я сам все зіпсував.

— Мені дуже шкода, що так вийшло… — не здаюся, буравлячи поглядом його спину. — Але це до кращого. Впевнений, ви теж не хотіли б бачити такого лузера поряд зі своєю донькою.

Тренер не реагує. Лише дістає з сумки якусь теку і вивчає її, наче зараз це найважливіше у світі.

— Ти сподобався Алісі не тому, що був крутим гравцем. Хокей її ніколи не цікавив, — видає він після тривалої паузи. — Не знаю, що моя донька знайшла в тобі, але це точно не пов’язане зі спортом…

Тренер нарешті підіймає погляд на мене. На його обличчі немає ані жалю, ані роздратування. Тільки твердість. 

— Ти рано записав себе у лузери. Перестав боротися за свою мрію… Я ж, на відміну від тебе, так просто не здався, — кидає ту теку мені на ліжко.

— Тобто? — піднімаю її, розгортаю. — Що це? 

— Твій другий шанс, — каже він рівно. 

Я опускаю очі на заголовок першого документа. Контракт. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍