Юлія Богута - Помста для Роуз, Юлія Богута

Самотнє горище огортало приглушене світло,  створюючт затишну атмосферу. Посеред кімнати, на дерев’яній підлозі стояв невеличкий столик, на якому стояла коробка з недоїденою піцою та пляшка червоного вина. Через велике панорамне  вікно виднілися снігові замети, різко контрастуючи з теплом всередині. Я сиділа, підібгавши ноги, і обережно тримала келих у руці. Запах смачної випічки змішувався із легким ароматом кориці, який завжди панував на горищі. Напроти мене  сидів Хевен, витягнувши ноги й відкинувшись на край ліжка спиною. Він здався таким розслабленим, що я на мить навіть забула про всі турботи і просто милувалася ним. Розстібнута чорна сорочка, розпущене довге волосся та...ледь п'яний погляд. Схоже, цей день видався нервовим для нас обох.

— Про що ти задумалась? — запитав він раптово, нахиливши голову, щоб краще бачити моє обличчя.  

— Про твої слова, — зізналася я, обережно відпиваючи вино. Його терпкий смак залишав теплий післясмак і я спробувала затримати цей момент в своїй голові.

— Які саме? — запитав чоловік,  повільно поставив свою склянку на підлогу й трохи нахилився вперед, спершись руками на коліна.  

— Про те, що Даніель обов'язково щось витворить... — зізналася, шкодуючи, що не можна було втонути в цьому келихові. — Якщо подумати, в нас немає ніякої гарантії, що щось станеться. І ніякої гарантії, що це буде знято на камери.

— Усе, що він зробить, буде записано, Лі, — відповів він спокійно, ніби це була проста істина, яку він давно знав. Я дивилася на нього, відчуваючи, як його слова осідають важким вантажем десь у глибині мого серця,бо насправді мене хвилювало інше. — Лікарня нашпигована камерами.

— А далі що...? — ледь чутно видихнула, знову опускаючи очі на келих у своїх руках.  

— Тобто...? — він нахилився ще ближче, і я відчула, як теплий аромат його парфумів огортає мене.  

— Нехай він підробить заповіт чи закатає істерику на публіці... — продовжила я, зітхнувши. — Що його чекатиме далі? Два роки ув’язнення з можливістю дострокового звільнення та викупу? За зламані життя...?  Три роки за насилля? П'ять років за вбивство? З безкоштовним гарним харчуванням, інтернетом, заняттям спорту і все це за податки жертви? Тобі не здається, що наші закони придумані злочинцями для злочинців? Таке покарання аж ніяк не можна назвати рівноцінною помстою.

— А що для тебе "рівноцінна помста"? — нарешті запитав він, зриваючись на шепіт.

По моїй шкірі промайнула холодна хвиля. За стільки років я так часто ставила собі це питання, що, здавалося б, мала знайти всі можливі правильні відповіді. Але, зрештою, все зводилося до того, що всі доступні варіанти були занадто м'якими, а ті, які б мене влаштовували б могли зашкодити мені ще більше.

— Я б хотіла, щоб він згорів у пеклі, — сказала я, ні краплі не шкодуючи про свої слова. — Щоб він стояв у полум'ї і не міг нічого вдіяти, як і я не могла зробити хоч щось у тій шафі. Але... У мене рука не підніметься вбити його, навіть попри те, що я ненавиджу його всією душею.  

— Тоді давай зачекаємо і  подивимося, чим усе це закінчиться, — сказав він, нахиляючись ближче й легко доторкнувся мого плеча.  — Можливо небо придумало йому гірше покарання, ніж ми.

Мені хотілося заперечити, але в останню мить я стулила рота і змовчала.  Вино в келиху ледь помітно колихнулося в руці. Його терпкість все ще  обпікала горло, але це було все одно краще, ніж тиша, яка ледь не поглинала мене. Краще, ніж сваритися з тим, хто мене розумів і відчував те ж саме. Краще ніж...просто краще.

— Ти напевно довго думала про це...? — почулося навпроти, змушуючи здійняти погляд угору. Десь там, за чорною глибиною майнув біль, стискаючи моє серце від жалю. — Якщо я вб'ю його, ти станеш щасливою...?

— Що...? — загальмовано перепитала, намагаючись зрозуміти чи жартував він. Безодня на мить зупинила на мені свій погляд.

— Якщо це зробить тебе щасливою, я...зроблю це, Лі, — спокійно вимовив Хевен, повільно відпиваючи з бокала і ставлячи його на місце. — Насправді...я готовий був зробити це навіть ще тоді, але не знав кого треба вбити, бо справу рахували нещасним випадком. Тому...

— Ще тоді? — схопилася за слова.

— Ти мені подобалася ще з тих часів, коли ми вчилися в одному класі, — задумливо розказував він, поки я допивала від смутку напій. — Добра. Красива. Справедлива. Сильна. Я міг годинами сидіти на коридорі, підглядаючи в щілину за тим, як ти танцюєш в студії. Мене навіть твій батько ловив декілька разів на цьому...

— І що він казав...? — ледь змогла вичавити з себе, щоб не розплакатись.

— Щоб менше ховався і йшов до тебе танцювати. А мамі потім розказував, що з нас вийде чудова пара і їх буде нарешті ще щось об'єднувати крім спільних податків.

— Знав би він...— запнулася, стискаючи пальці на столі. Хевен косо посміхнувся та на мить заплющив очі.

— Він все одно хотів би тобі щастя.

— А якщо я його не відчуваю...?  — запитала, знесилено лягаючи на підлогу та дивлячись на холодну стелю. На очі накопичилися сльози, розмиваючи все довкола й змушуючи в суцільну кляксу. — А якщо мені настільки довго було боляче, що я вже не можу відчувати це щастя? Що тоді?

— Тоді не відчувай, — прошепотів Хевен. В кімнаті почулися тихі кроки. Моє обличчя повернулося на звук, і я помітила як він ліг поруч зі мною заплющуючи свої очі. Наші пальці повільно переплелися. — Щастя занадто висока планка для таких як ми. Давай спочатку спробуємо принаймні не ненавидіти себе за те, чого не зробили і те, чого вже не можна змінити.

— А потім...?

— А потім спробуємо бачити кошмари не кожної ночі, а хоча б через день. Будемо засинати в обіймах один одного і лікувати ними погані сни.

— Я правда втомилась, Хев...— прошепотіла, повертаючись на бік і впираючись лобом в його ребра.

Теплі пальці доторкнулися до мого волосся й стали повільно гладити. Я відчувала торкаються  шкіри й напевно вперше в житті дозволила собі відпустити це гнітюче почуття беспомічності та болю. По гарячій щоці спорснула скупа сльоза. Потім ще одна. І ще одна. Аж поки вони не заполонили собою очі. Я дивилась крізь них на цей світ і була рада, що нарешті перестала бачити весь той жах, який мене оточував. Так, можливо не довго. Але ця хвилина забуття того коштувала.