Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

Десь на задвірках мого розуму голос Анни кричить, щоб я тікав. Її правда, мені має бути страшно, і в будь-якому іншому носії я злякався б. Це очевидна пастка, але я вже втомився боятися цього чоловіка.

Настав час битися, хоча б лише для того, щоб переконати себе, що я на це здатний.

Якусь мить ми дивимося один на одного; крапає дощ, кружляє вітер. Не дивно, що обриває цю паузу саме Лакей, він розвертається й біжить у темряву, до лісу.

Волаючи, як навіжений, я мчу за ним.

Коли я вбігаю в ліс, дерева тісняться навколо мене, гілля дряпає мені обличчя, листя стає щільнішим.

Мої ноги втомлюються, але я не припиняю бігти, доки не розумію, що більше не чую його.

Різко зупинившись, я верчусь на місці й важко дихаю.

За кілька секунд він кидається на мене, затуляє мені рот, щоб придушити крик; лезо встряє в мій бік, рве грудну клітку, кров булькоче в моєму горлі. Мої коліна слабшають, але сильні руки, якими він схопив мене, не дають мені впасти. Його дихання часте, уривчасте. Воно не схоже на втому, це захват і передчуття.

Спалахує сірник — крихітна точка світла, яку тримають перед моїм обличчям.

Він стає навколішки навпроти мене, його безжалісні очі свердлять мене.

— Хоробрий кролик, — каже він і перерізає мені горло.

32

День шостий

— Прокинься! Прокинься, Ейдене!

Хтось гупає по моїх дверях.

— Ти мусиш прокинутися, Ейдене. Ейдене!

Ковтаючи свою втому, я кліпаю очима й дивлюся навколо. Я сиджу в кріслі, вогкий від поту, одяг на мені незручно сповз, закрутився. Зараз ніч, на столі біля мене горить свічка. На моїх колінах лежить картата ковдра, на сторінках старої книжки лежить рука старого чоловіка. Під зморщеною шкірою здіймаються вени, вони перетинають пігментні плями та висохлі чорнильні ляпки. Я ворушу негнучкими від віку пальцями.

— Ейдене, будь ласка!

Вставши з крісла, я йду до дверей, старі болі прокидаються в моєму тілі наче рій потривожених шершнів. Петлі розбовтані, нижній кут дверей дряпає підлогу, а за дверима я бачу довгов'язу фігуру Ґреґорі Ґолда, який сперся на одвірок. Він виглядає приблизно так само, як виглядатиме, коли нападе на дворецького, але вечірній піджак порваний і брудний, дихання нерівне.

У нього в руці шахова фігура, яку мені давала Анна; разом із тим, що він назвав мене справжнім іменем, це переконує мене, що він — один з моїх носіїв. За інших обставин я зрадів би такій зустрічі, але він у жахливому стані: стривожений, скуйовджений, неначе побував у пеклі.

Побачивши мене, він хапає мене за плечі. Очі в нього почервонілі, нездатні довго дивитися в одне місце.

— Не виходь з карети! — каже він, бризкаючи слиною. — Що б ти не робив, не виходь з карети.

Його страх заразний, він поширюється в мені, наче інфекція.

— Що з тобою трапилося? — питаю я, не в змозі утримати дріж у голосі.

— Він… він ніколи не припиняє.

— Що ніколи не припиняє? — питаю я.

Ґолд трусить головою і б’є себе по скронях. По його щоках течуть сльози, але я не знаю, як його втішити.

— Що не припиняє, Ґолде? — питаю я знову.

— Різати, — каже він і закочує рукав, щоб показати порізи на руці. Вони виглядають так само, як ті ножові поранення, з якими вранці прокинувся Белл.

— Ти не хотітимеш, не хотітимеш, але видаси її, ти розповіси, ти розповіси їм усе, ти не хотітимеш, але розповіси, — бурмоче він. — Їх двоє. Двоє. Вони виглядять однаково, але їх двоє.

Мені зрозуміло, що його психіку ушкоджено. У ньому не залишилося ні крихти глузду. Я простягаю руку, сподіваючись затягти його в кімнату, але він лякається, задкує від мене, доки не натикається на протилежну стіну. Зі мною залишається лише його голос.

— Не виходь з карети, — шипить він мені й мчить коридором геть.

Я роблю крок навздогін, але в темряві нічого не бачу, а на той час, як повертаюся зі свічкою, в коридорі вже нікого немає.

33

День другий

(продовження)

Тіло дворецького, біль дворецького, мозок затуманений снодійним. Це все одно як повернутися додому.

Я ледь прокинувся, але вже знов засинаю.

Темніє. У моїй крихітній кімнаті ходить взад-вперед чоловік із рушницею в руках.

Це не Чумний Лікар. Це не Ґолд.

Почувши, що я прокинувся, він обертається. Він у тіні, мені не видно, хто це.

Я розкриваю рот, але звідти не виходить жодного слова.

Я заплющую очі та знов непритомнію.

34

День шостий

(продовження)

— Батьку!

Я раптово бачу в кількох сантиметрах перед собою вкрите веснянками обличчя молодого чоловіка з рудим волоссям і блакитними очима. Я знов старий, я сиджу у кріслі, мої коліна накриті картатою ковдрою. Хлопець зігнувся прямим кутом, руки тримає за спиною, немов не довіряє їм у пристойній компанії.

Я суплю лоб, він задкує на крок від мене.

— Ти просив розбудити тебе о дев'ятій п'ятнадцять, — вибачливо каже він.

Він нього пахне віскі, тютюном і страхом. Вони всі переповнюють його, виступають на білках очей жовтавими плямами. Очі полохливі та зацьковані, наче в дикої тварини перед пострілом.

За вікнами світло, моя свічка давно згасла, в каміні від вогню залишився лише попіл. Мій непевний спогад про прокидання дворецьким каже, що після візиту Ґолда я задрімав, але я цього не пам'ятаю. Жах того, що пережив Ґолд — того, що мушу пережити я — не давав мені заснути до самого ранку.

«Не виходь з карети».

Це було попередження та благання. Він хоче, щоб я змінив день, і ця перспектива хоча і вабить мене, але водночас і непокоїть. Я знаю, що це можливо, я бачив це на власні очі, але якщо я достатньо розумний, щоб щось змінити, на це здатний також і Лакей. Цілком можливо, що ми з ним так і бігаємо по колу, руйнуючи один одному зроблене. Річ уже не просто в тому, щоб знайти правильну відповідь, а в тому, щоб протриматися з цією відповіддю достатньо довго, щоб розповісти її Чумному Лікареві.

За першої-ліпшої нагоди треба поговорити з цим художником.

Я посовуюсь у кріслі та знімаю з себе картату ковдру, від чого хлопець злегка сіпається. Він напружується й дивиться краєм ока на мене, чи помітив я. Бідолашна дитина; усю його хоробрість з нього вибили, а тепер карають