Артур Сіренко - Холодне Сонце, Артур Сіренко

                 «Поле оливами
                    Густо сивіє – 
                    Глянь, то розгортається, 
                    То згортається віяло…»
                                               (Федеріко Ґарсіа Лорка)

Ще думки наче зерна
Не падали в зорану землю історії
А вже повітря збирають міхами,
Ненаписані книги проростають з глини
У розломі між двома одкровеннями.
Гостинні солом’яні хижі
Нагадують зіккурати – 
Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
Туди, де танцюють маски,
Які одягає темрява
На обличчя своє незворушне.
Так співав очерет:
Тут дізнаються сенс
Слова гіркого «повернення»
І посолять окраєць
Після. 

Наче синя риба лагуни тропічної
Небо з мене змиває спогади,
Свою долю називаю трояндою,
Бо забув імена. 
Малюю пейзажі
Попелом. 
Дарую ці картини сумні
Перелітним крукам. 
Виднокіл посипаний сіллю,
Синьоока печаль
Дарує мені
Ключ.