Ангеліна Кріхелі - Про любов для дітей, Ангеліна Кріхелі

Поки Яга розповідала, змінюючи своє ставлення до минулих злодійств, у дзеркалі все яскравіше виявлялася гарна дівчина, а пам'ять по крихтах поверталася до Яги. Під кінець вона згадала про себе абсолютно все.

— Отже, — спитала Надя, коли Яга зупинилася, щоб перепочити, — цей ліс — твій дім?

Яга невпевнено кивнула.

— І ти стоїш на варті двох світів? — уточнила дівчинка, і Яга знову кивнула. — І твоя хата — вхід у той, інший світ?

Яга знову підтвердила кивком голови.

— А що ж ти мусиш робити? І як так сталося? — зацікавлено запитала Надія.

Дівчинка ледь помітно кивнула заварниці, що примчала на столику з коліщатками, і та охоче стала наповнювати темною терпкою і ароматною рідиною чашку. Столик посунувся ближче до Яги, яка машинально взяла в руки чашку з напоєм, що зігріває, вдихнула глибше, насолоджуючись ароматом і шукаючи заспокоєння.

— Давно це було… — задумливо сказала Яга, знову занурюючись у спогади. — Усі мої сестрички, лісові німфи, а було їх чимало, згинули в озерних глибинах, полюбивши озерних мешканців. Я не втримала їх, не зберегла. Сама вирушила за ними. Але цар озерний не пустив. Заявив, що якщо я замість нього стерегтиму межу між двома світами, він, так і бути, поверне моїх сестер. І ми підписали з ним угоду.

Але від горя читати не стала. І тому не відразу дізналася, що помінялася з ним місцями на віки-вічні, а сестер віддавати мені він і не збирався. Розлютилася я на нього. Та що я могла? Адже дороги назад немає... — вона сумно зітхнула і продовжила: — Така мене злість взяла, що приховала я його озеро від чужих очей, щоб ніколи більше мандрівники його не знаходили і в лапи до нього не потрапляли. Люди всякі до моєї хати стукали, коли їхній час приходив.

Тут Яга зупинилася, погляд став твердішим. На Кощія Надя намагалася не дивитись — такою мукою був сповнений його погляд. Іноді близькі люди переживають більший біль, ніж ми самі, потрапивши в колотнечу. Але тепер їй стало зрозуміло неоднозначне ставлення Яги до води.

— Але були й ті, хто приходив за померлими і вимагав повернути їх. Я спершу пояснювала, що так не буває. Але вони мені не вірили. Думали, що я зі злості так говорю. Але ж я приставлена тільки дорогу вказати: кому моточок чарівний ниток дати, кому кошеня спровадити з собою... Але люди не вірили. І одного разу прийшов до мене чоловік, прикинувся він таким, якому час через кордон переступити. І захотів перемогти мене, щоб померлих звільнити. Мені моє горе очі сліпило, і я не одразу це зрозуміла. Та тільки вчасно схаменулась. Не дала йому себе занапастити. Але й сама його губити не стала. Вирішила, що йому горе очі закрило. А тільки ось як вийшло... Не було ніякого горя в нього. Від злості на мене він повернувся до села та розповів, ніби бачив каргу стару і злу, яка мандрівників з дороги зводить і живих замість мертвих із собою в хату тягне. Став їм нашіптувати, щоб разом зі мною впоратися, коли один він не зміг, не переміг прокляту відьму… — тут Яга гірко посміхнулася. — Повернулися вони до хати, стали камінням жбурлятися, кликати мене. А я в лісі причаїлася. Все чула, що вони говорили. І вирішила провчити. Прикинулася такою, як він їм описав. Думала, налякаю — і з кінцем, забудуть сюди дорогу. Лишать мене одну з моєю бідою. А тільки вони ще більше розлютилися, повірили тій людині. І довелося мені пустити в хід спочатку мою мітлу, щоб вона їх з лісу вимела, очі затуманила. Але це не допомогло. Тоді я згадала, що я не тільки в сторожці служу, а й лісовою німфою не переставала бути. Пригрозила їм. Вони не послухалися. Прийняла свій справжній образ. Вони не повірили. Вирішили, що вдаю. Напали. А я візьми та направ на них усі лісові сили. І втекла. Злякалася я. Розумієш? Мати-природа вчила нас чекати від інших те, що ми віддавали їм. З людьми це не працює, як виявилось. Думати треба як співрозмовник, а не чекати, що тебе просто зрозуміють. Повернулась до хати, а вони всі на вході чекають через кордон. Отже, перестаралася я. Тільки молодик той та ще пара селян втекли. І ще більше стали кошмари розповідати. Багато хто з того часу приходив зі мною поквитатися за зниклих того дня. І так прикро було, так злість захльостувала, що вони ні чути, ні вірити не хочуть, що я нікого більше не щадила. А потім як глянула в дзеркало, а я така вже й залишилася, якою налякати хотіла, як вони розповідали про мене. Тільки коса і залишилася нагадуванням про мене колишню. Але я її під хустинку сховала, щоб не так прикро було, щоб не нагадувала. Бо як не намагалася, а справжній вигляд повернути не змогла. Згодом звикла навіть, у цьому щось є. До всього ж звикнути можна, так?

Яга перевела подих і боязко подивилася на Кощія та Надію.

— Одне тільки не зрозумію, — сказала вона, — чому я це забула досі, а тепер згадала?

— Злість так очі тобі закрила, — відповіла Надя, — що світле з тебе вивела. Тому ти й не пам'ятала. Треба було лише за ниточку потягти. Адже якщо є всередині добро, воно нікуди не подінеться, і все можна виправити. Варто тільки забажати. А Кощій, коли дізнався, що таке буває, одразу про тебе розповів та попросив. Якщо чесно, я не дуже вірила, що мені вдасться допомогти тобі, але Кощій переконав мене, що це я допомогла йому і що це зовсім не випадковість. Я подумала, що було б здорово допомогти тобі, бо тоді сам Кощій стане щасливішим.

Яга відразу глянула на збентеженого Кощія.

— Не все можна виправити, — сумно помітила вона. — Тих, хто прийшов тоді до моєї хати, кордону між світами, вже не повернути назад. І хто винен у цьому: я, яка силою на силу, злістю на злість відповіла, чи вони, які прийшли просто з цікавості та страху перед невідомим солі на мої глибокі душевні рани насипати? Що я їм такого зробила? За що вони зі мною так? Тепер так, тепер є за що мене ненавидіти. Але тоді...