Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

читав. Цікаво, як можна досліджувати мотивацію марсіян, якщо всі вони померли задовго до того, як ми позлізали з дерев?

Обидва науковці почали між собою суто фахову розмову, не надто зрозумілу людині сторонній, тож я тим часом продовжив спостерігати за гібонами. Невдовзі Макільвейн спитав у мене:

— Містере Найвенс, а як довго тривали оті «спілкування»?

— Злягання, — поправив його Варгас.

— Спілкування, — повторив Макільвейн. — Слід зосереджуватися на важливішому аспекті.

— Але ж, докторе, — наполіг Варгас, — в земній біології існують паралелі. У примітивній репродукції злягання є засобом обміну генами, в результаті якого тілом реципієнта поширюються мутації...

— Ви — антропоцентрист, докторе. Нам невідомо, чи має гени ця форма життя.

Варгас почервонів мов буряк.

— Ви ж не будете заперечувати можливість існування генних еквівалентів? — сердито спитав він.

— А навіщо? Кажу вам іще раз, добродію, що ви будуєте свої міркування, виходячи з аналогії, тоді як припускати її існування немає жодної причини. Є лише одна-єдина характеристика, властива всім формам життя, це — прагнення до самозбереження.

— І розмноження, — тиснув Варгас.

— А що, як ми припустимо, що цей інопланетний організм є безсмертним і розмноження не потребує?

— Але ваше припущення є недоречним, — знизав плечима Варгас. — Ми ж знаємо, що він має здатність до репродукції, — й науковець кивнув на мавпу.

— А я наполягаю на тім, — заперечив Макільвейн, — що це не репродукція, а прагнення одного й того ж самого організму забезпечити собі більше простору на кшталт того, як людський індивід добудовує крило до свого вже існуючого будинку. Я жодним чином не збираюся образити вас, докторе, але вас аж надто заклинило на традиційному зигото-гаметному циклі розмноження, і ви забули при цьому, що можуть існувати й інші способи.

—Але ж у всій системі... — почав Варгас, але Макільвейн його перервав.

— Антропоцентричний, тероцентричний та солоцентричний методи — все це приклади провінційного підходу. Ці істоти могли прибути з-поза меж Сонячної системи взагалі.

— Це не так! — заперечив я.

Раптом у моїй уяві на мить виникла картина планети Титан, і мені перехопило подих.

Але наукові мужі не звернули на мене ані найменшої уваги.

— Візьмімо за аналогією амебу, — продовжив Макільвейн, — примітивну, успішну й давнішу форму життя в порівнянні з людиною. Мотиваційна психологія амеби полягає в тім, що...

Я кинув їх слухати. Поза сумнівом, свобода слова дає людині змогу вільно висловлювати свої думки про «психологію» амеби, але не зобов’язує мене вислуховувати їх. Науковці геть забули спитати мене, як довго триває «спілкування», хоча я мав би клопіт із точною відповіддю. Скоріш за все, це спілкування неможливо визначити традиційними часовими рамками.

Втім, Варгас та Макільвейн все ж спромоглися дещо підвищити мою думку про них, провівши кілька експериментів. Варгас наказав привести бабуїна зі слимаком на спині і помістити його до клітки з гібонами та шимпанзе. До тої миті гібони поводилися як звичайні гібони — шукали один в одного бліх і таке інше, — хіба що були трохи спокійнішими, ніж зазвичай, і водночас пильно приглядали за нашими рухами. Щойно їм підкинули чужинця, як вони стали в коло пиками назовні і розпочали пряме «спілкування», слимак до слимака. Макільвейн збуджено тицьнув на них пальцем:

— От бачите? Бачите? Так зване спілкування — це не спосіб розмноження, а спосіб обміну інформацією, яка міститься в пам’яті. Тимчасово розділений організм відновив свою цілісність.

Я міг би пояснити це значно простішими словами, не вдаючись до наукового жаргону: володар, який був певний час позбавлений компанії, відновив пряме спілкування, щойно виникла така можливість.

— Це — лише гіпотеза! — зневажливо пирхнув Варгас. — Не більше ніж просто гіпотеза. Вони не мають можливості розмножуватися просто зараз, Джордже! — гукнув він і наказав асистенту, відповідальному за мавп, привести ще одну мавпу.

— Малого Ейба? — спитав начальник над мавпами.

— Мені потрібен екземпляр без паразита на спині. Дай подумати... Ага, нехай це буде Старий Червоній.

Асистент зиркнув на гібонів і, відразу ж відвернувшись, мовив:

— Чорт забирай, док, я б не хотів турбувати Старого Червонія.

— Це не завдасть йому шкоди.

— А чом би не привести Сатану? Він ще той агресивний вилупок.

— Гаразд, гаразд! Але поспішайте, не змушуйте доктора Макільвейна довго чекати.

Тож до кімнати привели Сатану — чорного, мов смола, шимпанзе. Може, він десь і поводився агресивно, але не тут. Помічники заштовхали його до клітки. Сатана озирнувся, зіщулився під дверима й почав скавучати. Він поводився так, наче його привели на страту. Мені страшно було на це дивитися, але я не міг відвести погляду. До того моменту я тримав свої нерви під контролем — людина звикає до всього (є люди, наприклад, котрі заробляють на життя, викачуючи вигрібні ями). Але істерика чорного шимпанзе виявилася заразною: мені враз закортіло накивати п’ятами.

Спершу мавпи зі слимаками на спинах не робили нічого, а просто витріщалися на новоприбулого, наче присяжні в суді. Так тривало досить довго. Скавуління Сатани змінилося на низький стогін, і він закрив обличчя руками. Раптом Варгас вигукнув:

— Погляньте, докторе!

— Куди?

— Люсі, стара самиця, отам, — і він вказав пальцем.

Люсі була матріархом родини гібонів, хворих на туберкульоз. Вона стояла спиною до нас, і я побачив, як її слимак згорбився. По його центру пролягла райдужна лінія, і він почав ділитися, як ділиться яйце. Протягом лише кількох хвилин ділення завершилося. Один слимак вмостився у центрі її спини, а другий сповз до попереку. Мавпа присіла навпочіпки, майже торкаючись своїм задом долівки. Тим часом новий слимак зісковзнув додолу й тихенько похлюпав по цементній підлозі.

Він поволі підповзав до Сатани. Той, напевне, піддивлявся крізь пальці, бо раптом хрипко заверещав і видерся на стелю клітки.

Але решта людиноподібних відрядили до нього групу захоплення: четверо з найкремезніших — двоє гібонів, шимпанзе та бабуїн. Вони відірвали