Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Слимак підповзав до нього дедалі ближче.

На відстані не менше пів метра паразит викинув щось типу псевдокінцівки — вона була схожа на слизьке стебло і звивалася, наче змія. Раптом вона зробила стрімкий кидок і вдарила лежачого по стопі. Всі мавпи миттю відпустили його, але Сатана ані ворухнувся.

Титанець підтягнувся до нього за допомогою тієї псевдокінцівки й приліпився до його стопи. Звідти слимак поповз по тілу вгору; коли ж він дістався до попереку, шимпанзе ворухнувся. А коли слимак опинився між лопаток, Сатана сів на підлозі. Струснувшись, він приєднався до інших мавп, наче й не було нічого, кинувши на нас пильний побіжний погляд.

Варгас і Макільвейн збуджено загомоніли, явно не переймаючись моральним аспектом того, що сталося.

Мені ж хотілося щось розтрощити — помститися за мене самого, за Сатану і за весь мавпячий рід.

Варгас наполягав, що цей епізод нічого не довів, тоді як Макільвейн вперто торочив, що ми стали свідками чогось нового, яке виходило за межі наших усталених понять. Перед нами постало розумне створіння, котре було безсмертним завдяки способу своєї біологічної організації, безсмертним і безперервним у своїй особистій і груповій ідентифікації. Довга суперечка науковців ставала нудною, а аргументи — плутаними. Макільвейн висунув теорію, що таке створіння має неперервну пам’ять про увесь свій життєвий досвід, і не лише з моменту ділення, а з моменту виникнення самої раси слимаків. Він охарактеризував слимака як чотиримірного хробака, існуючого в просторово-часовому континуумі у вигляді поділеного, але єдиного організму. Згодом суперечка між Варгасом та Макільвейном набула настільки гротескних езотеричних форм, що стала відверто безглуздою.

Що ж до мене, то я в цьому не розбирався і мені було байдуже. Може, з наукової точки зору це й було цікаво, але єдине, що цікавило мене в слимаках, — це можливість знищувати їх. Мені хотілося убивати їх: якомога швидше, якомога частіше і якомога більше.

А з приводу неперервної «расової пам’яті» мені подумалося таке: а чи не надто складно буде вам пригадувати, що конкретно ви робили другої середи березня мільйон років тому?

РОЗДІЛ 20

О диво! Коли я повернувся, Старий був у себе і виявив бажання зі мною поговорити. Президент поїхав до штаб-квартири ООН, щоб виступити там на таємному засіданні, а Старого до групи супроводу не включив. Я подумав, що, можливо, він впав у немилість серед керівництва, але питати його про це не став.

Він попросив мене якомога повніше розповісти йому про те, що я бачив у зоопарку, і прискіпливо розпитував про деталі, бо сам він там ще ніколи не був. Я висловив йому своє ставлення до Варгаса й Макільвейна.

— Схожі на юних піонерів, їй-богу, — поскаржився я, — які вихваляються, чия колекція поштових марок краща. Схоже, що вони не усвідомлюють всієї серйозності ситуації.

Старий відповів не зразу.

— Не треба недооцінювати цих хлопців, синку, — порадив він мені. — Вони можуть знайти ключ до проблеми значно скоріше за нас із тобою.

— Чорта з два! — вигукнув я (насправді я вжив значно сильніший вираз). — Ключ до проблеми вони не знайдуть, зате здуру можуть дати можливість слимакам втекти. Пам’ятаєш, що сталося з Грейвсом?

— Так, добре пам’ятаю. Але ти не розумієш, що науковець мусить виявляти об’єктивність і відсторонений погляд на проблему.

— Сподіваюся, що ніколи не зрозумію!

— Можливо. Але це — як система запалення в автомобілі — без неї всьому світу настане гаплик. Між іншим, один слимак від них справді втік.

— Що?!

— А хіба вони не розповіли тобі про слона?

— Якого, в біса, слона? Ці добродії не розповіли мені майже нічого — вони цікавилися лише один одним, а мене взагалі не помічали.

— Сподіваюся, що причиною твого поганого ставлення до них стало не це. Тепер про слона: якимось чином втекла мавпа з «вершником» на спині. Її розчавлений труп знайшли в слоновнику. А одного слона забракло.

— Ти хочеш сказати, що він зараз розгулює на свободі з «вершником»-слимаком на спині? Переді мною постала жахлива картина можливих наслідків: цей слон фактично являв собою танк із комп’ютерним мозком.

— Не він, а вона, — уточнив Старий. — То була слониха. Принаймні так мені сказали. Її знайшли аж у Меріленді, де вона тихенько щипала у полі капусту. Паразита на ній не виявили.

— А куди ж він подівся? — спитав я, мимовільно озирнувшись.

— Не хвилюйся, — хихикнув Старий, — тут його немає. Зате днями в сусідньому селі вкрали аеромобіль. Як на мене, то цей слимак вже перетнув Міссісіпі і опинився на заході.

— І при цьому ніхто не пропав?

Старий знизав плечима:

— Звідки мені знати? Ми живемо у вільній країні. Принаймні титанець зможе сховатися на людській спині виключно на території червоної зони й місцевостей, безпосередньо прилеглих до неї.

Це було схоже на правду, скидалося на те, що програма «Оголена спина» виявилася ефективною на сто відсотків. Це наштовхнуло мене на думку про дещо інше, про те, що я побачив у зоопарку, але не встиг як слід обдумати. Що б це не було, воно від мене вислизувало.

А Старий тим часом продовжував:

— Щоб запровадити наказ про голі спини, довелося вдатися до жорстких заходів. Президент отримав цілий потік протестів із моральних міркувань, вже не кажучи про Національну асоціацію чоловічих галантерейників.

— Що?

— Публіка, мабуть, подумала, що за допомогою цієї програми ми замислили продати їхніх дочок до бразильських борделів. До Білого дому заявилася навіть делегація жінок від організації, яка назвала себе «Матері Республіки» чи щось подібне до цього.

— І Президенту довелося відволікатися на таку дурню в такий небезпечний час?

— Ними займався Макдоно. Але він і мене до цього підключив, чорти б його забрали. — Старий досадливо скривився.

— Ми сказали їм, що Президент побачиться