Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Старий зазначив, що на той час буде вже запізно.

— Ідіть під три чорти, чоловіче! — визвірився на нього Рекстон. — Я ж не можу посеред бою скомандувати солдатам робити фото оголених спин. Чи ви хочете, щоб тисяча військових загинули лишень для того, аби вгамувати вашу істерику?

Його підтримав Президент.

***

Рано-вранці надійшли відеоматеріали. Центральні телеканали транслювали свою звичну туфту: «Ранкова кава з Браунами», «Доброго ранку, Америка» і така інша дурня. Жодна станція не транслювала звернення Президента, жодна навіть не натякнула на те, що відбулося дещо екстраординарне. Депеші від військових порідшали, а о четвертій ранку припинилися взагалі. На похапливі дзвінки Рекстона ніхто не відповідав. Оперативна група «Визволення», яка мала втілити програму «Контрудар», припинила своє існування. Spurlos versenkt, як кажуть німці, себто безслідно зникла.

Я дізнався про це від Мері. Будучи тінню Президента і супроводжуючи його майже увесь час, вона, можна сказати, дивилася виставу з партеру. Старого мені вдалося побачити тільки об одинадцятій наступного ранку. Він вислухав мою доповідь без коментарів і без матюків, що було навіть гірше.

Коли він вже збирався мене відпустити, я спитав у нього:

—А як там мій полонений? Він підтвердив мої висновки?

— А, полонений... Він і досі непритомний, згідно з останнім повідомленням. Медики кажуть, що йому не жити. А психоаналітики нічого не можуть із нього витягнути.

— Хотілося б його побачити.

— Займайся краще тим, у чім ти добре розбираєшся.

— Гаразд. Маєш якусь роботу для мене?

— Наразі ні. Краще. Втім, стривай: збігай до Національного зоопарку. Ти побачиш там деякі речі, котрі змусять тебе поглянути з іншої точки зору на те, що ти помітив у Канзас-Сіті.

— Що?

— Попитай там доктора Гораса, він — заступник директора. Скажи йому, що це я тебе послав.

Тож я пішов подивитися на мавп. Хотів поговорити з Мері, але вона була дуже зайнята.

Заступник Горас виявився приємним чоловічком, схожим на одного зі своїх бабуїнів. Він передав мене доктору Варгасу, спеціалісту з екзотичних біологічних видів. Це був той самий Варгас, який брав участь у другій експедиції на Венеру. Він розповів мені, що сталося, і я поглянув на гібонів, швидко позбуваючись своїх упереджених суджень.

— Я бачив телезвернення Президента, — мовив він немовби мимохідь, — це, часом, не ви — той чоловік, який, ну.

— Часом, той, — стисло підтвердив я.

— Тоді ви зможете багато розповісти нам про це явище. Ви мали унікальний досвід.

— Може, й розповів би, — повільно мовив я, — але не зможу.

— Ви хочете сказати, що не було жодного випадку репродукції діленням, поки ви були їхнім... ну... їхнім заручником?

— Саме так, — відповів я. І додав, трохи подумавши: — Принаймні саме так мені здається.

— Ви не знаєте достеменно? А мені дали зрозуміти, що жертви в повному обсязі зберігають спогади про свій набутий досвід.

— І зберігають і не зберігають, — відповів я й спробував пояснити той химерний відсторонений стан психіки, який має заручник.

— Наскільки я знаю, це може траплятися уві сні.

— Можливо. Окрім сну, є інший період, вірніше, періоди, які важко пригадуються. Це — періоди прямого спілкування.

— Прямого спілкування?

Я пояснив, що це таке, і очі доктора Варгаса спалахнули цікавістю:

— Може, ви маєте на увазі злягання?

— Ні, я маю на увазі пряме спілкування.

— Ми говоримо про одне і те ж. Розумієте, злягання і репродукція діленням. вони розмножуються за бажанням, якщо наявність харчу, тобто заручника, дає їм змогу це робити. Можливо, їм достатньо одного контакту для одного акту розмноження. В результаті такого розмноження діленням буквально за кілька годин, а може, й менше, з’являються двоє повністю дорослих дочірніх паразитів.

Я замислився. Якщо це справді так (а в цьому не доводилося сумніватися, дивлячись на гібонів), тоді чому ж у Конституційному клубі ми залежали від поставок? Чи, може, не залежали? Фактично я цього не знав — я робив те, що велів мені мій володар і бачив лише те, що відбувалося перед моїми очима. Але чому ж ми тоді не наситили Новий Бруклін так, як наситили Канзас-Сіті? Часу забракло?

Отже, тепер ми знали, як слимаки заполонили Канзас-Сіті. Маючи у своєму розпорядженні багато «робочої худоби» і космічний корабель із транзитними контейнерами для поповнення запасів, титанці швидко розмножилися й зрівнялися у кількості з людським населенням.

Я не спеціаліст із біології, хоч звичайної, хоч екзотичної, але елементарну арифметику знаю добре. Припустімо, що в тій летючій тарілці, яка, на нашу думку, приземлилася біля Канзас-Сіті, прибула тисяча слимаків; припустімо, що вони репродукуються раз на добу, якщо випадає нагода.

Перший день: тисяча слимаків.

Другий день: дві тисячі.

Третій день: чотири тисячі.

Наприкінці першого тижня, тобто на початок восьмого дня маємо сто двадцять вісім тисяч слимаків.

А через два тижні — понад 16 мільйонів слимаків.

І це лише за умови, що вони розмножуються один раз на добу. Але ж гібони довели, що це не так. До того ж ми не знаємо, скільки транзитних контейнерів уміщалося в летючу тарілку — можливо, і десять тисяч, і більше — або менше. Припустімо, що існує «поголів’я», здатне розмножуватися діленням кожні дванадцять годин. Через два тижні отримуємо результат: ПОНАД ДВА З ПОЛОВИНОЮ ТРИЛЬЙОНИ! Утім, ця космічна цифра була просто цифрою, бо на всій земній кулі не жило стільки людей, навіть якщо додати до них людиноподібних мавп.

Скоро ми будемо буквально по коліна в слимаках. Мені стало зле, гірше навіть, ніж у Канзас-Сіті.

***

Доктор Варгас познайомив мене з доктором Макільвейном зі Смітсонівського інституту; як сказав мені Варгас, Макільвейн був фахівцем із порівняльної психології, автором книги «Марс, Венера і Земля: Дослідження мотиваційних цілей». Мабуть, Варгас хотів таким чином справити на мене неабияке враження, але не зміг, бо я цієї книги не