Вероніка Вієрі, Михайло Мішин - Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин

Артур стомлено сів на якийсь ящик. Радіти в нього вже не було сил.

- Що, добряче дісталося, хлопче? - почув Артур знайомий голос.

- Вчитель Алессіо?! - здивувався принц.

Справді, в одному з лицарів на барикаді Артур впізнав свого наставника. Вчитель приклав руку до грудей і схилив голову в жартівливому поклоні. Його сиве волосся було вкрите сажею. Блакитні очі дивилися на Артура з добротою та глузуванням одночасно.

- Вибачте, учителю. Не очікував побачити вас у кольчузі та плащі королівського лицаря.

- Думав, я буду в піжамі, наче на ранковій розминці?

Алессіо оглянув свій синій плащ, покритий кіптявою та темно-зеленими плямами. Місцями тканина була порвана на клапті.

- Привіт від лепкоїдів, - пояснив учитель. - Ці тварюки плюються отрутою з будь-якої відстані. Добре, що отрута в них врешті-решт вичерпується.

Артур порадів, що нещодавно зустрінута дюжина лепкоїдів прилетіла до них уже без отрути. Схоже, лише везіння допомогло йому протриматися на барикаді так довго.

- Одному нашому хлопцю не пощастило, - насупився сивий майстер. - Навіть щит не витримав плювків цих гадин. Сподіваюся, у шпиталі зможуть йому допомогти.

Вчитель підійшов ближче і сів на ящик поруч із вихованцем.

- Ти непогано рухався, - ляснув Алессіо Артура по плечу. - Як для учня.

Посмішка, що ледь з'явилася, моментально зникла з лиця Артура. Наставник уважно подивився йому у вічі та продовжив менторським тоном:

- Однак ти проспав багато моментів для контрудару. Думай масштабніше! У поєдинку потрібно використовувати не лише меч, а й голову. Коли все закінчиться, чекаю на тебе в навчальному залі. Схоже, не всі мої уроки ти зрозумів правильно. Тобі треба навчитися бачити різні варіанти розвитку бою. Незалежно від того, який суперник перед тобою.

- Кажуть, головорізи з двома шаблями - це особиста гвардія Кірка, - приєднався до розмови один із лицарів. - Ми вже зіткнулися з кількома з них. Ходять чутки, що їх тут цілий загін. Це не рахуючи звичайних найманців.

- Найманців? - здивувався Артур. - Я бачив лише натовп піратів.

- Є тут такі, гільдія найманців, - сплюнув лицар. - Впізнаєш їх по темній шкіряній броні. Влучно стріляють з арбалетів, але ближнього бою уникають.

- Воно й зрозуміло. Найманці приїхали, аби трохи заробити, - кивнув Алессіо. - Гинути за інтереси Кірка вони не збираються.

- Відколи ми їх підпалили променями, так більше й не висовуються, - усміхнувся лицар у відповідь.

- Ви тут з'явилися дуже вчасно, - зітхнув Артур. - Я думав, що нам гаплик.

- Ми були на іншій барикаді, в сусідньому кварталі, - показав рукою Алессіо у бік провулка. - Почули рев лепкоїдів і одразу побігли сюди.

- Ми тут тільки цим і займаємося, - підтвердив лицар. - Латаємо дірки. Тримаємо оборону. Коли прибули, то стражників вже тіснили пірати. Нам удалося нашвидкуруч зібрати барикади, перекрити шлях до центру. Ми затримали ворога, але не більше.

- Ватаги піратів нападають то на одну барикаду, то на іншу, - пояснив учитель. - Вояки вони погані, але їх дуже багато. А з кораблів висаджують нові загони.

- А що за секретна зброя Кірка, про яку всі говорять?

- Не знаю, секретна чи ні, - спохмурнів лицар. - Але з боку моря на місто часом налітає чаклунський туман. Ніби морок якийсь навалюється. Пригнічує волю та позбавляє сил. Напевно, це бридка чорна магія.

- А сам Кірк де? Чому він не вступає у бій?

- Не знаю, - знизав плечима лицар. - Кірка у місті поки ще не бачили. Напевно, готує якусь мерзенну хитрість. Від цих магів лише одні неприємності.

Лицар вилаявся собі під ніс і пішов допомагати стражникам зміцнювати барикаду.

- А що кажуть у палаці? - запитав Алессіо. - Чи буде підкріплення?

- Чув, що єдиний загін ополчення пішов захищати східну браму.

- Значить, допомога до нас не прийде, - задумався майстер.

- Я залишуся з вами й буду битися! - з запалом заявив Артур і схопився на ноги.

- Стривай, хлопче. А як ти взагалі тут опинився?

- Батько послав мене організувати евакуацію жителів Мейолли. Але я бачу, що тут я потрібніший!

- Збираєшся порушити наказ короля? - насупив брови Алессіо.

- Моє місце поруч із героями, що захищають Мейоллу! Батько несправедливо відправив мене займатися дрібними дорученнями, коли вирішується доля міста!

- То ти надумав під виглядом геройства знехтувати завданням короля? Кинути жителів напризволяще? Залишити людей у ​​біді заради того, щоб заробити славу захисника?

Гнів вчителя обпалив принца сильніше за магічний вогонь. Артур почервонів і опустив погляд. Як завжди, старий майстер ніби бачив Артура наскрізь.

- Послухай, хлопче. Відмовитись виконувати завдання, вважаючи його недостатньо геройським для себе, - це негідно лицаря. Так гординя послаблює дух.

Артур сопів, не знаючи, що на це відповісти. Він розумів, що наставник правий.

- Ти сам вибрав цей шлях, зайнявшись пошуком підземного ходу для евакуації, - сказав Алессіо. - А тепер хочеш зупинитися на півдорозі?

- Я не вибирав, це ви порадили.

- Ні, я лише натякнув. Тебе вело серце.

- Я лише хотів вразити батька.

- Насамперед ти хотів допомогти жителям Мейолли. Тож не кидай цей шлях. Доведи справу до кінця.

- Так, учитель, - схилив голову Артур. - Вибачте, мої думки не були гідні лицаря.

- Ти не перший, кого сумніви збили з пантелику. Іди істинним шляхом лицаря. Нехай дух твій буде міцний!

- Дякую, вчителю.

- Ми зможемо протриматися тут ще якийсь час. Якщо після цього завдання король накаже тобі прийти сюди на захист, я буду радий битися разом з тобою.

Попрощавшись з учителем, Артур побіг провулком, віддаляючись від моря. Повертатися назад тим самим шляхом не мало сенсу. Тому принц попрямував у бік тих районів, які він ще не встиг сповістити.