Марина Гриміч - Клавка

Знаєте, я люблю Рильського за те, що у нього все правильно, все бездоганно, у відповідності і з законами мови, і з законами естетики — так, як і має бути… А Малишка я люблю за те, що у нього начебто все неправильно і разом з тим воно також геніальне.

Президії явно не сподобався комплімент у бік Рильського. «Ми так не домовлялися», — було написано на їхніх обличчях. Баратинський не помічав цього.

— Взагалі я прихильник Рильського. В нього все виміряно, виважено, досконало. Він ніколи не пропустить стилістичної неохайності. У нього кожен вірш — як кришталевий келих… Звичайно, трохи незвично асоціювати його — такого теплого, такого ірпінсько-садового, такого спілчансько-поблажливого — з «парнаським співцем» з його «смоквами медово-солодкими», з Афродітами, Кіпридами, Едіпами, Мойрами… Але якщо так, то чому ви не закидаєте Малишкові «Прометея»! Та й Рильський нинішній і сам кпинить над Рильським колишнім: «Й сама поезія, богиня срібнолука, як „по-класичному“ сказав би я колись». Це з нової збірки «Мандрівка в молодість».

— Хоч би не додумався сказати про частушковий ритм «Думи про Леніна!» — пожартувала Прохорова.

Але в цю мить з президії долинуло:

— Ви сюди вийшли дифірамби співати, обкурювати нас фіміамом чи, керуючись настановами партії, критикувати?

Баратинський розгубився.

Із залу почулося:

— Кто это такой? Впервые вижу!

— И кто его додумался выпустить на трибуну?

— Товаришу Баратинський, ви вже наближаєтесь до вичерпання свого регламенту!.. — прозвучало з президії.

— Та заберіть його з трибуни! — знову долинуло з місця.

— Не чіпайте його, нехай хвалить! — озвався Малишко. — Це він спокутує переді мною вину за те, що вчора навісив мені «маршальські погони»!

«І це він встиг!» — відзначила Клавка.

Перші ряди вибухнули реготом…

У залі почалося сум’яття.

Іван Ле подзвенів олівцем по карафці з водою і махнув Баратинському: іди вже звідси — від гріха подалі!

У президії піднявся з місця Корнійчук.

— Товариші, наше засідання завершено. Ми сьогодні закінчуємо раніше, бо на дев’яту годину всі йдемо до товариша Кагановича. Тому прошу відпочити трохи, а потім зібратися біля виходу о пів на дев’яту. Завтрашнє засідання пропоную почати не об одинадцятій, а о дванадцятій.

— Я не йду, — по секрету прошепотіла на вухо Клавці Єлизавета Петрівна. — На мене вдома чекає спецпайок, — по-змовницьки додала вона. — Запрошую!

Клавка кивнула й подумала: «Скоро я вас частуватиму спецпайками!»

Вона забігла до машбюро, склала примірник сьогоднішньої денної стенограми в червону папочку і віддала її Іванові Ле: сьогодні його зобов’язано занести її до ЦК.

Єлизавета Петрівна вже чекала її на вулиці, і вони, взявшись попід руки, як дві сестрички, рушили вечірнім вересневим Києвом. Золоте мокре листя виблискувало від вуличних ліхтарів, що зрідка траплялися на вулиці Ворошилова. Пахло осіннім дурманом. Валики зачіски «Вікторі Ролз» на голові у Клавки розпалися, і вона просто розпустила волосся. Вона наче звільнилася від своїх обов’язків і зобов’язань й почувала себе вільною. Передчуття того, що цим станом їй доведеться насолоджуватись недовго, вона відсунула кудись дуже-дуже далеко — на периферію мозку. Це буде колись. А зараз — легко й вільно. Ще б зняти старі черевики і пройтися босою, але краще не треба — можна простудитися.

Дві жінки дійшли до перехрестя з вулицею Франка і стали спускатися дерев’яними сходами вниз, крокуючи, як на параді — нога в ногу. Цей ритм ходи спонукав їх завести пісню. І вони заспівали в два голоси:

В саду осіннім айстри білі

Схилили голови в журбі…

В моєму серці гаснуть сили:

Чужою стала я тобі…

Мені сімнадцятий минало

Весною, як сади цвіли,

Я про кохання ще й не знала,

Ми тихо з сестрами жили…

Як я садила айстри білі,

То ти поміг мені полить…

З тих пір я мрію про кохання,

З тих пір душа моя болить…

Як ти проходив мимо двору,

Я задивилась на твій стан,

Стояла довго під вербою,

Поки вечірній спав туман…

Коли умру я від кохання,

То поховайте серед трав,

А ти, зірвавши айстру білу,

Згадаєш, хто тебе кохав…[69]

Так сталося, що цього українського романсу їх навчила, щоправда, в різний час, одна й та сама людина — Емма Германівна Бруслевська. Вона була любителькою салонної музики, і на її роялі й досі лежали старі ноти Василя Прісовського[70] — шумки, вальси і таке інше. Клавка, щосуботи прибираючи в кімнаті Емми Германівни, витираючи пилюку з фортеп’яно, з ніжністю брала їх до рук і давала собі слово відновити уроки музики з сусідкою.

Коли романс закінчився, Клавка наважилася почати розмову, до якої ретельно готувалася цілий день.

— Єлизавето Петрівно, я вам скажу одну річ, однак прошу вас не реагувати на те, що ви зараз почуєте. Не вигукуйте і не махайте руками. І не кидайтеся мені на шию. Не питайте нічого, потім розкажу, але так треба. Обіцяєте?

— Канешно, моя люба! Хіба ви не знаєте: Прохорова — кремінь!

— Єлизавето Петрівно! Я виходжу заміж!

Прохорова від несподіванки таки посковзнулася на мокрому листку, що прилипнув до бруківки.

Клавка в останню мить уберегла її від падіння.

— Тільки нікому поки що, дорогенька! — благала Клавка.

— Ти Прохорову знаєш! Могила!

Клавка в загальних штрихах розповіла про своє побачення з Баклановим у ресторані «Динамо».

Єлизавета Петрівна уважно слухала.

— Ти диви, — сказала вона, коли Клавка нарешті виговорилася. — То сиділа пеньком у своєму підвалі, а тут — вуаля! Принц на білому коні!

— Швидше Аїд…

— Хто-хто?

— Та це, Єлизавето Петрівно, у мене вже хворобливі фантазії… Пам’ятаєте ту розмову в Ірпені щодо того, хто є Великий інквізитор української літератури?

— Ти думаєш, це він?

— Я не знаю. Не хотілось би… А що, коли… — вона затнулася.

Прохорова замислилась.

— Слухай, а давай розпитаємо у Нельки. Вона з ним, здається, колись ходила в один літературний гурток…

— В літературний гурток?

Та завагалася:

— Ой, давай не будемо зараз про це. Може, я щось наплутала…

— Тільки, Єлизавето Петрівно, — знову попередила Клавка, — ми ж домовились…

— Я — могила! — підтвердила та і, глянувши на годинник, пришвидшила ходу: — Сіробабка вже, мабуть, під дверима чекає!

Дійшовши до РОЛІТу, вони обігнули його з боку вулиці Леніна, зайшли у двір і попрямували до свого під’їзду. Перед тим, як зайти, одночасно, мов по команді, підняли голови й подивилися на вікна Глухеньких. Світло горіло.

— Вдома! — зауважила вголос Прохорова.

Піднявшись сходами і відчинивши двері, вони намагались якомога тихше