Марина Гриміч - Клавка

А ось і вона — перша порція стенограми, а ось і друга, третя. Доповідачі змагалися одне перед одним у красномовстві — хто поетичніше принизить Яновського і хто вишуканіше вколе Рильського, проте виходило досить кострубато.

Про Сенченка казали таке: «Письменник з художника перетворився на ремісника, розставив фігурки і почав на них дихати, не відчуваючи положеного їм в житті радянського руху, фігурки лишилися фальшивими і жорстокими, відплативши авторові роману за це». Сенченко «вместо правдивого реалистического изображения советских людей выпустил слащавую неискреннюю книгу, с искривленным и вредным изображением советского юношества». «Це карикатура на нашу молодь!»

Про Яновського — таке: «Книга вийшла як фотокартка, вона двовимірна — ця книга» (?!). «У мене є певне враження від роману, що це не художній твір обдарованого прозаїка Яновського, а відписка Яновського». «Для мене абсолютно ясно, що роман „Жива вода“ — твір з цілою цистерною яду — яду найгіршого, націоналістичного яду». «Персонажі у нього патологічні. Як товариш, письменник, який був на Нюрнберзькому процесі, який бачив і чув обвинувачення й зізнання і обвинувачуваних, і свідків, чув про ті страждання, про ті звірства, які творились на Україні, чув, яку ролю відіграли на війні фашистські зграї, буржуазно-націоналістичні бандити, як міг цей письменник ні словом у романі не оговоритись про буржуазних націоналістів, не показати цих ворогів українського радянського народу?»

А ось об’єднано Сенченка і Яновського: «Зі сторінок цих романів ніхто не виголошує націоналістичних тирад, ніхто не закликає до расової дискримінації. Не дуже вибагливий читач може тільки дивуватися, чому він не знайшов у цих романах того, чого він чекав від письменників, яких наша критика так щедро нагороджувала почесними епітетами. Але вибагливий читач одразу поставить собі інше запитання: чому наклепи на радянських людей у цих творах такі схожі на ті, які ми вже не раз чули від наклепників іншого гатунку? Чому Яновський і Сенченко змальовують радянських людей обмеженими і тупими напівтваринами, а в деяких проявах своєї нерозвиненої психіки — далеко нижчими від тварин? Адже це так явно нагадує нам численні вихватки наших ворогів, які називали нас „російськими ведмедями“ і людьми, які ще не доросли до висот справжнього індивідуалізму, перебувають і досі на рівні тварин, які тільки і спроможні жити колективним життям».

Про Рильського вже стільки говорили, чи можна ще щось додати нового? Виявляється, можна. Про його передмову до свого першого тому «Вибраних творів» сказано: «Така передмова могла з’явитися лише при повній безвідповідальності за те, що робиш, при почутті безконтрольності і непідлеглості критиці». Рильський «не позбувся чистого мистецтва», «його тягне назад», «хвости минулого тягнуться досі за товаришем Рильським, і ці хвости треба рубати!».

Молоді автори ображені Малишком. Цікаво, хто на нього не ображався? Навіть Клавка. І як у нього в’яжеться в одне ціле — «скажений монгол» і «рідна мати моя…»? Як кажуть у ролітівських кулуарах, «Толстойписатель и Толстой человек — это же две большие разницы».

А ось і стара платівка: «Хто створив найкращі твори після війни? Письменники — воїни Червоної Армії, ті, що ділили з народом тягар боротьби, гіркоту невдач і радість перемоги — Гончар, Корнійчук, Собко[67], Руденко, Іван Ле, Левада[68] й інші товариші. Хто написав ідейно шкідливі, далекі від нашого життя худосочні й малоталановиті твори? Ті, хто стеріг баштани за Алма-Атою або сидів у „Золотому Літфонді“ в Уфі, — Сенченко, Панч, Яновський, Смілянський, Кундзіч та інші».

Ну, і наостанок. Варто записати у свій «внутрішній» нотатник три фрази: «Нам іще заважають непереборений приятелізм, відсутність справжньої партійної принциповості і сміливості, авторитаризм і схиляння перед авторитетами. Пора з цим кінчати». «І пригадайте, де зараз всі ці музагетівці, хвильовісти-ваплітяни, хутористи, неокласики, символісти, декаденти та інші сатаністи? Вони зметені і розтрощені хвилею самого життя». «Капіталізм наступає на соціалізм, і нам треба бути у всеозброєнні».

Клавка дивувалася сама собі, своєму спокою і своєму цинізму. Здавалося, її гріло колечко в коробочці. Воно ніби розв’язало їй руки, ні, не руки, язика… Теж погане слово… Воно розв’язало мішок, у якому роками зберігалися її іронія, сарказм і нетерпимість до знущання з мови, особливо коли це роблять письменники.

До машбюро забігла захекана Єлизавета Петрівна.

— Клавко, ти не забула? Зараз виступатиме Баратинський!

Клавка підскочила, як ошпарена: за своїми мовними іграми вона ледь не забула про цей «історичний момент»!

Коли вони з Єлизаветою Петрівною вмостилися на своїх місцях у залі, Борис уже стояв на трибуні.

— …Я — молодий кадр, виступаю тут уперше, хвилююсь, зрозумійте мене, — невпевнено почав він, однак за мить оговтався і продовжив патетично: — Міцна і згуртована, як ніколи, — так схарактеризував стан сучасної української радянської літератури Олександр Євдокимович Корнійчук. Дух творчого неспокою і піднесення властивий сучасній літературі. Та чи не найвизначнішим показником цих досягнень є серйозний поворот нашої літератури до сучасної тематики, до розв’язання корінних актуальних питань нашої радянської дійсності. Товариші, сучасна українська радянська література видається мені велетнем, який з важкою ношею, але неухильно піднімається на високу гору, а з усіх боків велетня шарпають за поли пігмеї…

— Харашо пойот, — прокоментувала Єлизавета Петрівна.

— Товариші, — продовжив Баратинський. — Я зовсім не збирався виступати тут, я хотів тільки слухати. Але попередні виступи примусили мене вийти на цю трибуну.

Клавка напружилася. Ні, їй було не все одно, що скаже Борис Андрійович. Але вона була готова прийняти удар розчарування. Вчорашній випадок з Глухеньким загартував її.

— Ось тут щойно прозвучала критика на адресу Андрія Самійловича Малишка… Мовляв, він зневажає молодих, а сам пише стилістично кострубато. Я з цим категорично не згоден. Зрозумійте, Малишко ставиться до мови не як до набору слів у правописі чи в словнику, а як до живої матерії, живого організму! Слово, що перебуває в обігу усної мови, має таке саме право на життя, як і те, що прописане в словнику…

Клавка і Єлизавета Петрівна перезирнулися.

— Малишко — великий експериментатор. Письменники такими і мають бути. Хто, як не вони, повинен експериментувати з мовою? І навіть коли якась словесна новинка не приживеться в мові, вона залишиться цінною тим, що стала інструментом у руках майстра…

— Взагалі-то це плагіат, — прошепотіла Прохорова.

— Ви йому дозволили вас цитувати, забули?

— Та я не проти, тільки…

— Тихо-тихо, дайте послухати! — легенько штурхонула її Клавка.

— А може, не заважати Малишкові? Нехай у нього ллється поезія, як весняний струмок, що несе з собою і шматочки криги, і минулорічний розіпрілий під снігом дубовий листок, і галузку з дерева, і мурашку…

— Ну й пам’ять! — оцінила Прохорова.

—