Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

— Тихо! Мовчи! — Суджі озирається на вікно, наче хтось може почути нас. — Не кричи! Ніби комусь зараз легко! Вже сказали, що до Інес долучили кількох відомих цілителів та науковців, тому, сподіваємося, вони знайдуть джерело проблеми. Потрохи вже беруть аналізи, тому, бляха, втамуй свій запал і роби якомога менше рухів, якщо хочеш жити.

— Може, мені тепер не дихати!? Трясця… — я проводжу долонями по голові, розтираю скроні, важко зітхаючи, а тоді нервово хапаюся за комір сорочки. Смикаю ним туди-сюди, аби охолонути. —  А ця… а ця Бруна хворіє на щось?

— Не знаю, — вона тисне плечима, закинувши залишки круасана до рота. — Вона третьокурсниця, гарно вчиться. Ну не погана. Вміє тримати рота на замку та крутити різні інтрижки. Ніби… Та ні, вона не хворіла ні на що хронічне, як Остін чи я.

І я не хворію.

— Тільки руку зламала нещодавно, тому ходила з пов’язкою. Вже майже відновилася, але нічого серйозного немає… Так. Вона абсолютно здорова.

— І ментально?

— Ознак сказу не подавала.

Дідько. Коли я вперше потрапила на землі Аріуса, мені пояснили чимало правил, серед яких була заборона сувати носа до деяких лабораторій та важливих приміщень через вибухонебезпечність рейлі. Можливо, випади сили почалися ще раніше за моє прибуття? Скільки від нас приховує Асмодей? Хто ще постраждав?

Раптом проарія Суджі блимає дивним зеленим світлом, а я здригаюся, відчуваючи, що готова от-от розплакатися через страх за власне життя.

— Матінко, — вона злякано хапається за рота. — Ректор чекає на мене. Викликає до себе.

Киваю. Під час підписання мирної угоди кожен із материків зробив подарунки для іншого. Артефактори виготовили проарії, які якось поєднуються поміж собою.

Моя… ну моя проарія десь.

Спитайте, будь ласка, в Люциліана Хейга, бо я пас.

— Успіхів, — усе, що можу сказати, оглянувши її довгий сірий сарафан на сорочці з короткими рукавами. — Може, подякує за порятунок та скаже стулити писок. Я збираюся на двір, тому побачимося по обіді чи, на крайняк, я заскочу до тебе у Вежу.

— Ти жахлива, — випалює Суджі, забираючи склянку з кавою, а я лише посміхаюся, щоб не заплакати.

— Бути найжахливішою набагато простіше, аніж найкращою.