Кулик Степан - Тіні червоного місяця, Кулик Степан

— Так? — Семен Семенович нахилив голову і примружив око, ніби намагався розгледіти на мені щось дрібне. — Ах, ось воно що, — кивнув у такт своїм думкам. — Тепер все зрозуміло. Ви надто недавно активовані. Тому все ще зберігаєте надто багато людських рис. А ось проживете зайву сотню років, тоді й поговоримо. Якщо на той час у вас ще залишиться таке бажання.

— Зайву сотню? — підняв я брови. — Ви хочете сказати, що такі як ми безсмертні?

— Ні, звичайно… — хмикнув той. — І будь-який архидемон намагатиметься вам це довести. Але якщо без професійних ризиків, то так — живемо ми дуже довго. Найстаршому із Охоронців, про якого я знаю особисто, вже далеко за три сотні. Вас це бентежить чи тішить?

— Ще не визначився, — знизав я плечима. — Надто несподівано. До того, що рівні дозволять набути хорошої фізичної форми і як би повернути молодість, я вже почав звикати. Прийняв. Але вічне життя… Трясця. Приголомшили ви мене. Ну, та гаразд. Новина, швидше, хороша ніж погана. Давайте займемося демонами? Для заспокоєння та відновлення душевної рівноваги.

— Із задоволенням… — Семен Семенович підвівся на ноги. — Тим більше, що, як я вже сказав, основний прибуток мій. А хто ж цурається хорошої порції досвіду?

— Одну хвилину, — притримав я його. — У мене ще залишилося кілька запитань.

— Уважно?..

— Що з навичками? Як піднімати та розвивати характеристики я зрозумів, а ось як покращувати навички?

— Схоже, ваш ініціатор зовсім не займався вашим навчанням, — хмикнув Горбунко. — Все просто. Навички — це пасивні вміння, що діють самі, без додаткової активації. І покращуються автоматично. Чим частіше ви їх використовуєте, тим вище їхній рівень.

— Зрозуміло, — кивнув я. — Дякую. Ще хотів спитати про гроші.

— Про що? — здивувався Семен Семенович.

— Про гроші. Обов’язки Вартового забирають майже весь вільний час, не залишаючи його для інших занять. А жити за щось треба. Ні, якщо там місяць чи два треба потерпіти і якось перекантовуватись — то не питання. Не помру з голоду. Але, якщо вписуватися в цю тему на все життя. До того ж, як з'ясувалося, майже нескінченне… То ця тема рано чи пізніше стане ребром.

— Як усе запущено, — зітхнув співрозмовник. — Ви, шановний Михайле Йосиповичу, свій банківський баланс давно перевіряли?

— В сенсі?

— У самому прямому. Виберіть трохи пізніше хвилинку і поцікавтеся. Запевняю, будете приємно вражені. Система досить щедра до своїх кадрів.

— Не зрозумів?

— Не псуватиму сюрприз, — усміхнувся Семен Семенович. — А тепер, може, вже займемося справою?

— Так-так, звичайно… Вибачте.

Ми увійшли до холу поліклініки, розійшлися на потрібну відстань і повернулися один до одного. А потім повільно рушили по колу, як було заздалегідь домовлено, проти годинникової стрілки.

Жодних додаткових візуальних ефектів, на які я підсвідомо очікував, не було. Крім того, що всередині кола, що окреслювалося нами, один за одним зникали згустки пітьми. Мов їх втягував у себе величезний пилосос. Я теж відчував деякий приплив енергії, але дуже незначний. Справді, з цього бенкетного столу мені перепадали лише крихти. І стало зрозуміло, чому Вартові не люблять працювати дуетом. Особливо якщо все це ще й з грошима пов'язано. Якщо я правильно зрозумів натяк більш досвідченого колеги.

Семен Семенович подав знак, що треба змінити місце, і в той же час, якийсь інвалід на милицях, раптом, заволав дурним голосом, підніс одну із них над головою і, незважаючи на загіпсовані ноги, незграбно перевалюючись, кинувся на Горбункова ззаду. Явно маючи намір розбити йому голову. Але той був напоготові. Миттю, і його постать пішла брижами, а потім зникла, щоб виникнути за спиною нападника. А з інваліда наче стрижень вийняли. Він болісно скрикнув, змахнув руками і рухнув на підлогу.

«Ви зазнали нападу! — обізвалась система. — Завдано ментального удару потужністю 6000 кап! Удар відбитий! Увага! Захист на межі! Рекомендуємо звернути найпильнішу увагу на рівень вашого ментального захисту та в найкоротші терміни покращити параметр Мудрість. Це важливо для вашої безпеки!»

Знову менталіст?

Я закрутив головою у пошуках ворога, але цього разу нікого підозрілого не помітив.

Машинально вивів перед очі карту, але, чортихнувшись, одразу ж прибрав. Поза межами мого району система підказок не давала.

Смикнувся було до Семена Семеновича, але того вже й слід прохолов. Пішов по-англійськи.

Ну і добре. У кожного свої забави. Що хотів — дізнався, час і честь знати. Свої проблеми ближче до тіла.

Виходячи з поліклініки, ще машинально очистив кількох «заражених».

Так, індивідуальна робота реально куди приємніша і ефективніша, у плані особистого розвитку, ніж парне катання. Що, до речі, дуже дивно. Чому Система — ось так ненав'язливо проти того, щоб Охоронці могли об'єднувати свої зусилля? Знову горезвісна рівновага? Боїться їхнього надмірного посилення? Чому? Адже ми не вороги власного світу. Чим погано, якби на будь-яке зазіхання ззовні, Охоронці реагували не кожен сам по собі, а дружним, згуртованим колективом? Питання… І, схоже, відповіді мені ніколи не дізнатися.