Олександра Малінкова - Шибайголови, Олександра Малінкова

ГЛАВА 42

Слава.

Загортаю Ніку в плед, який щойно приніс поліцейський. Обережно витираю сльози, які вона вже просто не може стримати. Така зворушлива та беззахисна в цей момент, і так мужньо трималася. 

Обіймаю її розпашіле обличчя долонями й цілую палко. Занадто довго стримував себе, тому зараз в мене просто зриває дах від емоцій, які переповнюють. Байдуже, що навколо безліч людей, які метушаться навколо. 

Зараз є тільки вона і я. 

- Агов! Солодка парочко! - Смикає за рукав поліцейський. - Час вибиратися звідси. 

Киваю, пригортаючи Ніку до своїх грудей.

Вона й досі ще не зовсім оговталася, але плакати перестала і це вже тішить.

- А твоя наречена? - Тихо запитала доки ми разом крокували до поліцейського авто.

- Джесс моя бувша подружка, вона ніколи не була моєю нареченою. Зараз напевно вже встигла повернутися додому до Америки!

Відчув як вона трішки розслабилася. 

Доки поверталися в місто навіть встигла задрімати на моєму плечі. 

Ніч була довгою і важкою. 

Здається зараз теж засну одразу, щойно торкнуся головою до подушки. 

Адреналін починає потрошку відпускати. Але втомленому мозку треба ще знову й знову повторювати, що все добре, що ми всі живі й, ось-ось повернемося до домівок. Хоча зараз зовсім не хочеться відпускати від себе Ніку. 

А далі -  перелякані очі батьків, яким передали з рук в руки їх доньку, цілою і неушкодженою, ну хіба що трішки мокрою. Мія, яка всю дорогу з відділку до нашого дому емоційно нахвалювала Дена, який як справжній герой визволив її з рук злодія-садиста. 

Ну я в її переказі слабо фігурував.  Хіба що як спостерігач. Посміхнувся про себе. Ох ці дівчатка! Навіть на волосині від смерті думають про романтику!

Ден дійсно заслуговує найкращих слів, найбільшої подяки. Якби не він, невідомо чим би все закінчилося, та й взагалі, чи пощастило б вибратися всім живими. Особисто для мене він герой з великої букви без усякого сумніву! Який ризикував своїм життям! 

 

Вероніка. 

Розплющила очі від набридливого дзижчання стільникового телефону.

-Ти як? - Почула голос Женьки в слухавці.

-Наче жива! - Потягнулася у ліжку й розплющила очі. 

Помітила синці на зап’ястках, як нагадування, що всі жахіття  не нічний кошмар, що це дійсно сталося насправді.

- Всі в інституті лише про тебе й говорять! - Проспівала подружка. 

- І про що саме говорять?

- Про злодія, який вкрав тебе  та Мію, видавши себе за поліцейського. А ще про Славку й того красунчика Дена, який  всіх врятував. Блін! Це так романтично! Чому Мія а не я? Я ж твоя подружка! 

- Серйозно? - Я аж прокинулася остаточно. - Женька! Ти про що думаєш? Ми всі могли загинути! Це не романтична подорож! Все було смертельно-небезпечним! - Вибухнула я. - А твоє відношення до всього, як до легкої пригоди для підвищення популярності… щоб про тебе зайвий раз пригадали… мене дивує й обурює!

- Вибач! - Тихо промовила вона. - Взагалі я хотіла запитати як ти? Коли ми побачимося?

- Не знаю! - спробувала сісти. - Можливо сьогодні. Зараз спробую привести себе до ладу й з’явлюся в інституті. 

В цей час стільниковий знову ожив в руках - друга лінія. Славка намагається додзвонитися.

- Добре! Бувай! Побачимося! - Спробувала швидше закінчити розмову, щоб встигнути прийняти виклик.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍