Кулик Степан - Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан

— Дякувати Богу, хоч чимось догодила…

— Гаразд, не нуртуй... Ні в чому не сумніваються тільки повні дурні. А нам з тобою, — бо ж на краю цієї чортової балки жити збираємось, — треба в усьому як слід розібратися і зрозуміти, що там насправді відбувається. Де правда, а де вигадка? Пішли, краще, справді до старого. Може, він у гуморі, та й таки прояснить щось. Бодай трохи.

— А якщо він і з нами розмовляти не захоче.

— То ми його дуже, дуже попросимо...

Місто затихало, сніг у тиші розмірено поскрипував. Марічка вела впевнено, якимись лише їй відомими провулками. Якби Нестор спробував сам так іти, то, напевно, вже після третього повороту втратив би орієнтацію і заблукав. Будівлі та огорожі з усіх боків підступають, не даючи розгледітись. Хоч за зірками йди…

Якийсь кобиздох, з грізним гавкотом вилетів їм назустріч із чергового подвір'я, але — чи то у козака був надто рішучий вигляд, чи територія, що охоронялася, не поширювалася на вулицю — кидатися не став. Загарчав для порядку, а потім відсунувся, пропускаючи, з незадоволеним виглядом. Мовляв, вештаються тут уночі різні... Ні, щоб як усі нормальні люди в теплі сидіти. І самі не сплять, і інших турбують.

— Прийшли, — Марічка вказала на хату, що стояв геть на околиці. — Темно у вікнах. Спить уже, мабуть... Ходімо додому. Повернемось завтра.

Нестор не встиг відповісти, як вхідні двері відчинилися, і з темного отвору назовні зробила крок присадкувата постать.

— Не поспішаєш… — пролунав за цим буркотливий, старечий голос. — Чекати на себе змушуєш. А міг би й не застати.

— Вечір добрий, діду Архипе, — першою опам'яталася молодиця. — Ми ось до тебе, в гості... Пустиш?

— Проходьте, — обернувся до них плечима господар. — Тільки зачекайте трохи. Не видно ж ніш. Я — звичний, а вам як би чоло не розбити. Зараз свічку запалю.

По старечому човгаючи ногами, він увійшов до хати, а через хвилину у крихітному віконці, затягненому бичачим пухирем, затремтів вогник.

Пропустивши вперед Марічку і, низько нахиляючись під притолокою, що просіла від літ, Нестор увійшов досередини. Справна колись хата з роками увійшла в землю і стеля теж нависала низько. Не настільки, щоб пригинатися, але відчуття, що ось-ось зачепиш потемнілі дошки маківкою, не відпускало.

— Сідайте. У ногах правди нема. Ось тільки пригостити мені вас нічим. Хоч і чекав гостей, але не нині…

— Зате у нас дещо знайдеться.

Марічка сунула руку в пазуху і дістала загорнутий у чисту ганчірку шматок паляниці та буженини. Наготувала собі пообідати, та за клопотами так і не поїла. Зате тепер стало у нагоді.

— Ось... — виклала на стіл. — Щоб не з порожніми руками.

— Дякую… — кивнув старий. — Втім, я так розумію, ви до мене не за марципанами завітали. Хочеться більше про басурманський скарб дізнатися.

— Хочеться, батьку… — не став лукавити козак. — Оселитися ми там надумали. На Чортовому млині. А люди кажуть, небезпечне місце, неспокійне. Степанова балка зовсім поруч. Ось я і хочу більше дізнатися. Мало що, іноді молоду дружину і одну на господарстві залишити доведеться. Так що сам розумієш — турбуюся.

— Так не пхайтеся куди не слід, глядиш і не станеться нічого лихого.

— То воно так, батьку. Але ж біда не питає, чекаєш ти її чи ні. Непроханою заявиться. І, як на мене, краще вже бути готовим, ніж вона має зненацька застати. Розкажи, що знаєш. Зроби милість.

— Гаразд… Слухай… Скарб той недобрий… Басурманський шаман на крові чари створив. Своєю смертю його запечатав та укрив. Тому знайти його простіше, ніж взяти.

— Як же простіше, якщо й досі ніхто не знайшов?

— Хто тобі таке сказав? — здивувався старий. — Знаходили й неодноразово. Та, власне, і шукати особливо не треба. Якщо місце знати. Він у кожну повню рівно опівночі показується. А ще той, у кого цвіт папороті в руці буде, може скарб побачити. Але, як я вже сказав, знайти легко, взяти важче. А якщо не впоратися з прокляттям, що захищає басурманське золото, то велика біда трапиться. Багато хто втрачали розум і брели куди очі дивляться, поки не загинули. Інші — руки на себе накладали або просто щезали... Але це ще пів біди. Гірше, коли мертвий шаман на служіння собі бере і охоронцем призначає. Думаєш, просто так у наших краях вовкулаки та упирі з'являються? Ні... Це і є нові слуги проклятого золота. І доля тих бідолах геть незавидна. Адже вони розуміють і пам'ятають усе, коли у людській подобі перебувають, а вдіяти нічого не можуть. Поклик прокляття сильніший.

— Жах який, — зіщулилася Марічка.

— То, значить, це я одного з охоронців недавно підстрелив, — пробурмотів задумливо Нестор. — Шкода, схибив.

— Шкода… — погодився Архип. - Тепер він неодмінно знову прийде. Вони дуже злопам’ятні. А головне, — потвора не тільки в образі тварюки полюватиме, а й у людській подобі. Отже, тримай вухо гостро, козаче. Кожну дрібницю помічай. Тим більше, що тепер ти не лише за себе відповідаєш, а й за них обох, — кивнув на молодицю.

Нестор, думаючи про своє, на сказане уваги не звернув. Зате Марічка, почувши слова старого, тихо охнула і затулила рот долонькою.