Люко Дашвар - #Галябезголови

— То неважливо. Наші шляхи розійшлися.

— Так не буває! Якщо є кохання, шлях один.

— Як у вас із Тьомою? — спитав.

Глянула на Чорнобая гнівно.

— Вибач, — знітився. — Бо то навіть не запитання, а скоріше приклад. Сама ж розумієш: буває по-різному.

— А у вас як вийшло, що ви один?

— Вона не змогла відмовитися заради мене від грошей.

— А ви злидні полюбили?! Щось не схоже!

— Дивлячись із чим порівнювати. Раніше у мене було кілька великих фірм, а тепер — тільки база.

— То ви збідніли?

— Фінансово — так. Але я сам захотів жити так.

— Як «так»?

— Щось лишити по собі, розумієш? Не тільки дитину, а й гарне місце, де кожна людина відчуває себе щасливою. Чому би не «Леваду»? Здається, у мене вийшло.

— Не тіште себе оманливими сподіваннями. Це місце — зовсім не для кожного. Скажіть? Скільки берете за добу? — підвелася, дивилася на Чорнобая з викликом.

— Посперечався би з тобою, бо, повір, є що сказати, — Чорнобай теж підвівся. — Та треба до справ повертатися: гарне місце саме по собі гарним не залишиться, якщо його щодня не поливати власним потом. Допоможеш?

— А якщо я не хочу пітніти на вашій базі?!

Ледь стримався. Усміхнувся скептично.

— Тоді не пітній!

Пішов до Казидорівни, яка біля одного з шале роз’яснювала садівникові, які декоративні рослини висаджувати уздовж доріжок.

— Казимиро Теодорівно, давайте знову по презентаційних заходах пробіжимося!

— А з Галею радитися?

— Не радитимемося! — відрубав. — Але хтось із персоналу хай тримає її у полі зору, — наказав, зиркнув на невістку: застигла на містку біля озера, вдивлялася у воду.

Під вечір усі заходи до відкриття сезону знайшли своє місце у перспективах «Левади». Чорнобай зазбирався додому, підійшов до Галі, яка сиділа на містку біля озера, бо не мав сумніву: невістка очікує, поки він завершить роботу і відвезе її до зрубу в Затятовому.

— Поїхали? — сказав.

— Куди? — підвелася. Стояла на краю містка: тоненька, зажурена та відсторонена, і саме це найбільше непокоїло Чорнобая.

— Додому.

— Можна я тут залишуся?

Усміхнувся.

— А я знав: тобі тут сподобається. Тут… — хотів сказати, що на базі до всіх повертаються гармонія і спокій, та Галя нині потребувала інших матерій. — У «Леваді» до всіх повертається наснага жити, — додав обережно.

Заспішив, аби не закцентувалася на останній його сентенції, бо те могло поруйнувати крихку довіру, яка, на думку Чорнобая, нині зароджувалася поміж них. Повів невістку до шале біля озера: тут може почуватися хазяйкою, замок на дверях автоматичний з кодом, ніхто, крім Галі, не відімкне. І охоронців на території вистачає, так що хвилюватися не варто! Виконають будь-які Галині побажання. І захистять, ясна річ!

— А ви? Поїдете додому? — спитала.

Чорнобай розгубився: з одного боку, не хотілося тупцювати по особистому простору дівчини, та з другого — тривога за неї не дозволяла віддалятися.

— Взагалі-то, сьогодні я планував… — почав непевно.

— Прошу! Ви не лишайтеся! Їдьте! — попросила.

Кивнув: добре, хай так…

Пішов до позашляховика, що стояв на освітленій ліхтарями галявині поруч з іншими автівками. Казидорівна вже сідала за кермо свого авта, махала жінкам-покоївкам, щоб не барилися, якщо хочуть, аби вона їх до міста довезла. Чорнобай і сам щоразу увечері пропонував дядькам з обслуги: сідайте, довезу до Затятового.

— Андрію Івановичу, ви нас до міста підкинете? — почув.

— Не сьогодні, мужики, — відповів двом електрикам з місцевих. — Мені ще в офіс треба заскочити.

Отаке мудре рішення народилося. «Не варто повертатися до Затятового, — подумав. — Переночую у своєму барлозі посеред лісу. Від нього до “Левади” у два рази ближче, ніж від міста. Раптом вночі Галі стане зле чи ще якась халепа станеться? Від колишнього вчительського будиночка дістануся до “Левади” скоріше. Так же?!»

За десять хвилин уже відчиняв двері своєї казкової хатинки. Розпалив камін, нарубав бутерів, дістав з холодильника пиво, усівся у крісло перед каміном… Довго пив-жував, очікуючи приємного розслаблення, яке відчував щоразу, коли у гру вступала безпрограшна комбінація «камін-пиво-бутер-крісло», та цього вечора задоволення оминуло чарівну хатинку у лісі.

І до дідька! Завалився спати, та сон не приходив. Крутився на постелі з годину, потім плюнув, врубав світло, спробував почитати. Зазвичай допомагало.

Що є? «Дон Кіхот»? Підходить! Уп’явся порожніми очима у сторінку: думками далеко. «Як там Галя? — хвилювався. — Треба було охоронцям наказати, щоб далеко від її шале не відходили. Чи зателефонувати їм? Зараз котра? Друга ночі! Твою мать… Не думаю, що варто дзвонити! Може… поїхати?»

Поїхати! Звісно! Підхопився, як ошпарений, вискочив з хатинки, вже до автівки побіг, аж нова думка стрільнула. Якщо на автівці припхається, всі почують. І охоронці, і Галя! А раптом вона спить?

— Я навіть упевнений: вона точно спить, — пробурмотів, зупинився біля автівки. — І якого біса будитиму її?! Погана ідея!

Пішов від автівки назад до будиночка. Невже не поїде?

— А стежина між «Левадою» і моєю фортецею — навіщо! — розвернувся, на своїх двох попхався у чорноту лісу стежиною завдовжки з півкілометра, яка поєднувала базу з офісом її хазяїна.

Ніч у лісі — те саме, що проблеми в житті: ти ніби і знаєш шлях, який виведе з глухого кута, та кожен новий крок сіє сумніви, пропонує повернутися, і скоро дорога перетворюється на битву не з ніччю і чорнотою, а лише з собою. Чорнобай рухався повільно: гілки били по щоках, нічні звуки і шарудіння змушували насторожуватися, під ногами хлюпало, рипіло, хрустіло і стогнало.

«І хіба я не йолоп?! — мордував себе. — Якого біса попхався вночі лісом? Я ж міг сісти за кермо, зупинити автівку за двісті метрів від бази і спокійно пройти до території рівним перевіреним накатаним шляхом за п’ять хвилин! Чому я розумний заднім числом?»

Після майже годинного блукання нічним лісом Чорнобай врешті побачив попереду вогні ліхтарів, які освітлювали територію «Левади». Видихнув, потиху посунув до густих декоративних кущів, що слугували огорожею території бази, бо якраз навпроти озера посеред кущів ховалася хвіртка, через яку можна було потрапити на базу. Йшов уздовж кущів, вдивлявся у шале, в якому залишилася Галя. Вікна не світяться? Та ні, ніби все спокійно.

Намацав хвіртку між кущів, уже намірився розчахнути її, коли у світлі ліхтарів побачив біля озера тоненьку