Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

― Чим зобов'язана візиту? ― Порушую тривалу паузу.

Опікун скидає ману. Проводить рукою по обличчю, ніби намагається прийти до тями.

― Касі, навіщо ти так? ― Напускає на себе милий, безпорадний вигляд.

Навіть навпочіпки присідає переді мною. І бере мої складені на колінах долоні.

― Я хочу кохати тебе, оберігати. Хочу допомогти тобі впоратися з усім цим. Це все, ― демонстративно обводить рукою простір навколо, ― не для тендітних жіночих плечей. Не для ніжних жіночих рук.

Промовивши це, він розгортає мої долоні, виявляючи свіжі мозолі від гачка і шкіру, що огрубіла від роботи. Поверхню пальців перетинають кілька нових порізів. Це я буквально вчора неакуратно сама поранила себе ножицями. Насправді дрібниці. Але виглядає гнітюче...

― Хіба такою має бути рука леді?

― Мені соромиться нічого! ― різко висмикую долоні. ― Чесна праця не може бути ганебною.

― Так, ― м'яко каже він. Намагається заспокоїти. ― Але я можу тебе звільнити він неї. Варто лише попросити.

Підіймаюсь з дивана та йду до французьких вікон. Він слідує за мною.

— Я не можу вам довіряти, лорде Каоре. Ви мене обпоїли й змусили проти волі вимовити шлюбні клятви! ― не вважаю за потрібне приховувати свої почуття.

Але про підозри замовчую. Не в моїх інтересах розкривати всі карти перед убивцею.

― Це було на благо, Касі, ― підходить майже впритул. ― Я повинен був думати про Джерело, про людей, про те, що ти можеш загинути, не впоравшись із силою ядра, ― тремтячим голосом говорить він.

Чоловічі руки опускаються на плечі. Тонкий шовк легко пропускає тепло його долонь, змусивши шкіру покритися ознобом.

― Зрозумій, я не міг зробити інакше. У тій ситуації не міг. А тепер ти мене відштовхуєш. Надаєш перевагу дикунові з Півночі!

― Нікому я перевагу не надаю! ― Невідривно дивлюся в далечінь, розуміючи, що кривлю душею.

Навіть якби Каор не був таким слизьким гадом, то все одно від одного імені Сіварда чомусь на серці стає тепліше.

― Але ж ми не в рівних умовах! Ти не даєш мені шансу! ― Вигукує чоловік, втративши самовладання. ― Він тебе супроводжує на ярмарок!

Подібна поінформованість викликає подив. Хтось явно зливає інформацію про життя мешканців Отгріфа не тільки Сіварду, а й що набагато гірше, колишньому опікуну. Потрібно буде обговорити це з Кадіром. Шпигуни мені не потрібні. Ні ті, що служать чаклунові, ні ті, що служать Каору.

― У вас і так немає шансів, щоб ви не робили, — знизую плечима, продовжуючи безтурботно спостерігати за садом.

― Ти не даєш мені показати себе! ― пальці на моїх плечах стискаються трохи міцніше. ― Не думаю, що королеві це сподобається…

Повертаюсь обличчям до чоловіка, скидаючи його долоні.

― Показуєте! ― сміливо дивлюсь у холодні жорстокі очі. — Але ж це вам не допоможе.

І тут розумію, яку помилку роблю. Дурну. Жахливу. Необачну. Я кидаю виклик. Виклик ще одному хижакові.

― Подивимося! ― Усміхається у відповідь.

Пронизливий погляд буквально пропалює крижаним полум'ям, змушуючи задихнутися від відчуття невблаганної небезпеки.

Повільно, дражливо повільно, опікун проводить кісточками пальців по моїй щоці, ніби випробовує мою витримку. А потім розвертається на підборах і йде. Навіть не прощається.

Я, закусивши губу, дивлюся в широку пряму спину Каора і лаю себе останніми словами. Як, ну як я могла так помилитись?

– Касія? ― вже біля самих дверей обертається Каор.

Зустрічаюся з ним очима.

― Ти справді не схожа на матір, ― криво усміхається він. ― Але так навіть цікавіше…

У яремній ямці часто-часто б'ється серце.

― Безперечно, — копіюю його усмішку.

Нізащо не дам йому зрозуміти, як мені зараз моторошно. І краще прийняти виклик, як рівною, ніж бути заляканою істотою у куточку.

Двері тихо зачиняються, і я знову відвертаюся до вікна. Рука мимоволі тягнеться до щоки, де досі відчуваю дотик Каора, і приймається розлючено терти шкіру, що палає.

“Тримай друзів близько, а ворогів ще ближче”, ― згадується старе прислів'я.

Король не повірив, коли я натякнула на причетність колишнього опікуна до загибелі родини Касії, не повірив і тому, що Каор приклав руку до можливого збанкрутування батька. Але якби я мала докази. Якби я мала свідків, документи…

Притискаюся палаючим чолом до прохолодного скла. Чи варто в це вплутуватися? Ворушити осине гніздо? Або я вже по вуха в цьому всьому. Адже Каор просто так не відчепиться. А найкращий захист ― це напад...

Так і стою, намагаючись повернути самовладання, доки в кімнату не входить Кадір. Як завжди безшумно. Немов хижак, що крадеться.

― Ти в порядку? ― тихо питає.

― Майже, ― гірко посміхаюся. ― Якщо рахувати за “в порядку” те, що я буквально кілька хвилин тому смикнула за вуса одного дуже небезпечного тигра.

― Головне розуміти, навіщо ти це зробила, ― глибокодумно заявляє друг.

Кидаю на нього замислений погляд. Так, у цьому й питання.

― До того ж у нас завівся шпигун, який зливає інформацію чаклунові та Каору. Потрібно всіх обережно розпитати. Так, щоб не злякати донощика. А рптом нам знадобиться...

Кадір коротко киває.

Проблем стає більше. Здавалося б тільки розібралися з одними, знайшли вихід, ну… може, не вихід, а хоч би стежку до нього. Ледве помітну, тонку, пролягаючу крізь тернину і пекучу кропиву, але принаймні в правильному напрямку. Як на тобі! Нове підводне каміння...

***

Але шпигуна ми так і не знаходимо. Обережні розпитування заводять у глухий кут. Один за одним відкидаються всі, і так нечисленні, підозрювані: конюх, стара пташниця, Фріра, її мати, навіть малюк Лоїл... Нещасні могли просто не підозрювати, що видають ворогові потрібні відомості, але... але ніхто останнім часом не перетинав межі Отгріфа. Роботи було під зав'язку, і два тижні всі працювали не покладаючи рук. Лише Кадір їздив за нитками та стрічками у лавку на Шипшинову вулицю. Тільки його підозрювати я вже точно не стану.