Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

- Добре, - здалась я. – Але тільки після того, як ти від оцього всього позбудешся!

- Обіцяю, - посміхнувся Котовський. – Повернусь через п'ять хвилин!

Очевидно, борода пручалась, тому що ні через дві, ні через п'ять хвилин Данило не повернувся, а я згадала нарешті, що подивитись на гарну погоду зможу або з вікна кімнати, або з автомобіля. В мене ж з зимового одягу лише плаття Снігуроньки!

Думка ця в голову прийшла якось зовсім неочікувано, і, хоча видимих причин не було, я вже встигла засмутитись. Але, можливо, вдасться щось у Олени Володимирівни позичити? Правда, ідея геть дурна, тому що у нас абсолютно різні параметри. Більше підійшло би щось з гардеробу Богдани, але я собі не ворог, щоб просити щось у неї. Все одно відмовить, а перед цим ще й брудом поллє. Але ж не ходити в костюмі Снігуроньки по місту, чесне слово!

Я полізла в пакети з одягом, що так і стояли до кінця не розібрані – все було не до них, та і я на перших порах щиро сподівалась на те, що вдасться все повернути в магазин і не бути нічого винною Котовському. Під руки, правда, не попався жоден пристойний светр, плаття навряд чи підходили для прогулянок без пальто, а остання дещо, що я витягнула з пакету з емблемою магазину нижньої білизни, взагалі змусило мене поперхнутись від несподіванки. Мереживо, тканина, така тонка, що крізь неї дивитись можна, як крізь тюль, і майже все бачити… Я навіть не помітила, коли цей сором встиг перебратись до наших покупок. Так ось чому Ліля так дивилась, що ледь слиною не поперхнулась! Певне, уявляла собі, як знайома їй сіра Криса дефілює перед розкішним чоловіком ось в такому одязі. І мріяла опинитись на моєму місці!

Ще кілька днів тому я б сказала "та будь ласка, можу поступитися", але після більш близького знайомства з Котовським чомусь поступатись більше мені не хотілось. Я якось звикла до присутності Данила, до того, що він завжди може мені допомогти, і проти власної волі постійно ловила себе на думці, що мені не просто лестить його увага, ні, мені ще й хочеться відповісти йому взаємністю. Власне, ніщо не заважає мені цього зробити, просто треба пам'ятати: моя основна зброя – обережність.

Лишився один пакет, і я потягнулась до нього майже без надії на успіх. І коли то Котовський встиг стільки всього нахапати? Я начебто міряла не так вже й багато одягу, щоб…

Пальці торкнулись чогось м'якого, і я раптом подумала, що цей пакет якийсь дуже великий. Витягнула на світло… І обімліла.

В руках я тримала зимове пальто. Шерстяне, з теплою підкладкою, хутряним комірцем, без сумніву, неймовірно дороге, тому що цінник Котовський зрізав.

Я добула його з пакету, все ще не вірячи своїм очам і не розуміючи, як Котовський дозволив такій розкоші лежати на підлозі в пакеті, а не повісив в шафу. Може, це подарунок? Матері чи сестрі? Ні, Олена Володимирівна буде цим пальто підмітати підлогу, та й навряд чи воно на ній зійдеться, а ось Дана…

- Ну що, - прозвучав з боку дверей бадьорий голос Данила, - я готовий.

- Я тут випадково знайшла чийсь подарунок, - невпевнено промурмотіла я, все ще стискаючи пальто в руках. – Пробач, я зараз упакую…

- Який подарунок? – Котовський підійшов ближче і нарешті виявив в мене в руках одяг. – О, це не подарунок. Це твоє пальто. Ми ж забули твій пуховик у офісі, хіба ти не пам'ятаєш?

- Що? – перепитала я, відчуваючи себе останньою ідіоткою. – Чиє пальто?

- Говорю ж, твоє. Кому ж мені його дарувати? Мамі буде незручно в такому ходити. І це модель для дівчини, а не для шістдесятирічної жінки.

- Сестрі, наприклад, - червоніючи, відповіла я.

Більше всього мені хотілось сховати обличчя, наприклад, в комірі цього пальто, лишень не почувати себе ще більшою боржницею Котовського.

- Я ж сказав, для дівчини. Моя сестра – точно не юна дівиця, нехай шуби їй чоловік дарує. Разом з діамантами, - Котовський обережно вивільнив з моїх рук пальто і накинув мені його на плечі. – Але я подумав, що ти не оціниш шиншилу та норку. Всі ці рожеві шуби виглядають трохи вульгарно.

Ага. І дорого. Аж занадто. Ні, Данило все правильно розрахував, шиншили, норки та інші піхнасті звірі були б повернуті йому, а я ще й образилася б, що він дозволяє собі аж такі подарунки, але пальто, ще й по якомусь дивному збігу саме тієї моделі, про яку я так мріяла, віддавати не хотілось. І кричати, що я не просила ніяких дорогих подарунків, було принаймні дивно, тому я просто мовчки закуталась в теплий одяг, відчуваючи себе нахлібницею і останньою гадиною.

- Тобі до лиця, - відмітив Котовський, допомагаючи мені одягтись, застібаючи гудзики і зав'язуючи пояс. – Чобітки ти вже бачила… - бачила, вони-то від мене не були приховані, і від цінника на них я теж свідомість не втрачала, - так що, моя Снігуронька може вийти куди завгодно і буде виглядати просто чудово.

Я підняла погляд на Данила, щоб пообіцяти, що все поверну – між іншим, вже давно треба було про це сказати, - але чомусь забула всі слова, коли помітила абсолютно гладеньке, без сліду щетини, що так мене дратувала, обличчя.

Котовський дійсно виглядав молодше, на свої неповні тридцять, а не на всі тридцять шість. Посвіжів, став якимось добрішим, чи що, і вся уїдливість та колючість великого начальства зникла разом з бородою, і тепер дивився на мене своїми сяючими від задоволення очима, наче чекав, поки я як-небудь відреагую.