Єфремова Анастасія - Всупереч здоровому глузду, Єфремова Анастасія

- Що ти наробив? – відкладаючи спляче дитя запитує дружина

- Найбільшу дурість у своєму житті. Я зрадив тобі з Машою – кажу, а в самого ніби тромб обірвався

- Стривай, що? Як ти міг з нею переспати, вона вагітна!

- Від мене

- ЩО? – запитує Альбіна зриваючись з дивану й охоплюючи руками голову – Як довго?

 - Все розпочалось весною… Близько пів року

- Так ось чому я не могла розповісти їй про сурогатну мати?

- Альбін, це найбільша лажа в моєму житті! Аби можна було повернути час назад, я б на неї навіть не глянув!

- Ви обидва винні… Боже, як нам далі жити? Ти від мене підеш тепер!

- Нізащо! Я виплатив їй гроші. Альбін, я буду підтримувати дитину, але в моєму житті назавжди буде тільки одна жінка – ти!

- Мені потрібно обдумати все. Вадюш, мені потрібен час.

- Мені з’їхати?

- Нізащо. Тут твій дім та твоя дитина.

- Дякую.

 

***Олексій***

Я повернувся на дачу. Налив келих вина, та потім зрозумів, що пляшки буде мало. Піднявшись до спальні я дістав її нічну сорочку й почав впиватись не лише алкоголем.

Я зрозумів, що більше переймався за безпеку Альбіни й зовсім не подумав про Лізу. Мені здавалось, що з нею все схоплено й ми вже живемо разом. Я уявляв сімейну ідилію. За останні роки це були найкращі дні мого життя. Невже це насмішка долі? Дати дрібку щастя, аби всі подальші роки жити тими шістьма днями?  Поки я не знайду її, треба закарбувати кожен день. Кожен рух. Слово. Я не можу втратити навіть піщинки. Мені треба все записати. Думай. Згадуй. Відчувай.

Наступні години я провів відтворюючи на папері ці дні. Записуючи все, що тільки зміг видавити мій сп'янілий мозок. Відкинувши ручку, я повернувся до вина. Кажуть: "In vino veritas*". Брешуть.

Я спустошений, й мені болить. Цей несамовитий вир болі розтікається судинами й випалює все на своєму шляху. 

Я ненавиджу, ненавиджу Машу.

Найбезглуздіше що я робив за своє життя, це закохувався в зовнішність. Я не намагався заглянути глибше, пізнати саму людину. Поки ти молодий, тобі потрібна краса, але вона не вічна, мінлива. Коли ж ти стаєш старим, тобі необхідна людина і як же кепсько усвідомлювати, що в погоні за красою, ти не помітив відсутність рідної тобі душі.

Ніч була утрачена, а правильніше сказати залита вином й оточена її ароматом. Тепер, речі Лізи мов ікони, перед якими мені хочеться схилятись. Це єдине, що вона залишила мені.

Завтра я прокинусь та буду обмірковувати як жити далі, спробую знайти Лізу. Я дізнався, що вона поїхала до Одеси. Все на потім, на завтра. А зараз я в пошуках істини.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно