Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

зволікати. Щоб люди втомлювалися, і сердилися, і не могли мислити розважливо, — Такрой, сумний і нещасний, вмостився калачиком, обхопивши руками коліна. 

Вони чекали. Крістофер міркував, чи варта неймовірних зусиль, яких вона коштуватиме, спроба левітувати себе для розвантаження ніг, коли помітив, що дерева розступаються вбоки, праворуч і ліворуч від паркана. Або, можливо, огороджений вольєр рухається вперед без жодних змін у гладенькій траві всередині чи зовні паркана. Було важко сказати, що з цього відбувається. У кожному разі, Крістофер відчув нудоту. Він ковтнув слину і зверхньо затримав погляд на деревах угорі. Але менш ніж за секунду ці дерева злетіли в нікуди, залишивши широку зелену просіку. На дальньому кінці просіки в полі зору з’явився високий, опецькуватий чоловік, який неспішно крокував до них. 

Такрой ковтнув слину. 

— Це і є Драйт. 

Крістофер примружив очі, щоб запустити відьмівський зір, і подивився на дерева, які відсувалися далі й далі. Це нагадало йому гру, коли він зрушував з місця дерева на Трампінгтон-роуд. Він розумів, що зараз це робить Драйт. Щоб виконувати магію в цьому світі, на відміну від усіх інших світів, потрібно було немов торкати її збоку, згинаючи й збрижуючи, ніби спостерігаючи власне виконання магії у нерівній скляній кулі з хвилястою поверхнею. Крістофер не був впевнений, що зуміє зробити це. 

— Нічого не второпаю в цій чужинецькій магії, — зітхнув Ґабріель. 

Оскільки Драйт підійшов доволі близько, Крістофер закусив кутики губів, щоб стримати задоволений вишкір, коли подумав, що насправді розбирався швидше, ніж Ґабріель. На цей час дерева розступилися, вивільнивши великий круглий луг, повний зеленуватого сонячного світла. Драйт підійшов доволі близько, і стало видно, що його вбрання схоже на Крістоферове — на ньому щонайменше дві лев’ячі шкури, всуціль обвішані дзвінкими прикрасами. Його кучеряве волосся і хвиляста борода були білими. На великих пальцях його гладеньких коричневих ніг були кільця. 

— Він такий як ці мерзенні боги, які поїдають власних дітей, — сказав Ґабріель ясним голосом. 

Крістофер мусив прикусити язик, інакше б він розсміявся. Йому починала подобатися ця версія Ґабріеля. Раніше ніж він нестримно розсміявся, він опинився лицем до лиця з Драйтом за кілька метрів від паркану. Він з недовірою озирнувся. Богиня і Ґабріель стояли за парканом, все ще ув’язнені, з трохи спантеличеним виглядом. Такрой сидів на землі, докладаючи всіх зусиль, щоб бути непомітним. 

Крістофер задер підборіддя і подивився просто Драйтові в обличчя. Ці гладенькі коричневі риси не мали жодного виразу. Але Крістофер вглядався, намагаючись побачити за порожнечею людину. Почуття, що їх мав Драйт, були такими відмінними від його власних і такими зверхніми, що на мить він відчув себе комахою. А потім він згадав бачений роки тому в Низці Сім льодовик, про який Такрой сказав, що той нагадує йому двох людей. Крістофер зрозумів, що один із цих людей — Драйт. Як той льодовик, Драйт був холодний, гоноровий і надміру вкритий корою прадавнього знання, щоб бути зрозумілим для звичайних людей. 

Втім, другою людиною, яка нагадувала Такрою льодовик, був Дядько Ральф. Крістофер пильно виглядав якісь ознаки подібності між Драйтом і Дядьком Ральфом. У величному обличчі Драйта мало було від лицемірного виразу Дядька Ральфа, але й щирими його риси не виглядали. Крістофер знав, що Драйт махлюватиме й брехатиме, якщо йому це буде вигідно, так само, як і Дядько Ральф, але він думав, що головна риса подібності цих двох— безмірна корисливість. Дядько Ральф використовував людей. Так само робив Драйт. 

— Що ти за один? — спитав Драйт. Його голос був глибоким і зневажливим. 

— Я Драйт, — сказав Крістофер. — Драйт для Світу Дванадцять А. Там мене називають Крестомансі, але це одне і те ж. 

Його ноги трусилися від відвертого нахабства цих слів. Але Такрой сказав, що єдина річ, яку Драйт поважав — це погорда. Він вгамував тремтіння колін і зробив гордовите обличчя. 

Незрозуміло було, повірив Драйт Крістоферові чи ні. Він не відповів, і обличчя його лишалося безвиразним. Але Крістофер відчув, як Драйт випустив маленькі щупальця збоченої, збриженої магії Одинадцятого Світу, перевіряючи його, вслуховуючись у нього, щоб відчути його сили і слабкості. На власний погляд, Крістофер складався із самих слабкостей. Але йому здавалося, що магія тут така химерна, що він не має уявлення про свої сили у цьому світі, але це означало, що і Драйт, напевно, такого уявлення не має. Луг позаду Драйта наповнився людьми. Спершу їх тут не було, але тепер вони з’явилися, тьмяноголові, брунатношкірі, вбрані в усі можливі види хутра, від крихітних стегнових пов’язок до довгих сорочок із ведмежої шкіри. Здавалося, ніби Драйт казав цим: «Називай себе Драйтом, якщо забажаєш, але поглянь тільки на силу, яку маю я». Кожен із цих людей дивився на Крістофера з презирством і неприязню. Крістофер зобразив на обличчі той же вираз і подивився на них. І усвідомив, що його обличчя досить сильно призвичаєне до цього виразу. Він носив його більшість часу, що жив у Замку. Для нього стало неприємним потрясінням, що він був для людей у Замку таким же жахливим, як ці люди з Одинадцятого для нього. 

— Навіщо ви тут? — запитав Драйт. 

Крістофер відсторонився від цього потрясіння. «Якщо я виберуся звідси, то спробую бути приязнішим», — подумав він і пильно зосередився на тому, що найкраще було б сказати, на думку Такроя. 

— Я прийшов забрати назад те, що належить мені, — сказав він. — Але спершу дозвольте представити мою прибічницю, Живу Ашет. Богине, це Драйт із Одинадцятої. 

Страусове пір’я затріпотіло на голові Богині, коли вона підступила до загострених патиків і граційно вклонилася. Ледь помітний спазм Драйтового обличчя виказав — він вражений тим, що Крістофер справді привів із собою Живу Ашет, але Богиня все ж залишилася за парканом. 

— І, звісно, ви вже знаєте мою людину Мордекая Робертса, — величаво сказав Крістофер, намагаючись пошвидше проскочити цей «предмет гордості». 

На це Драйт також нічого не сказав. Але тепер люди позаду нього сиділи. Так, ніби ніколи нічого іншого і не робили. Здавалося, цим Драйт хотів сказати: «Дуже добре. Ти рівний мені, але я хочу підкреслити, що моїх послідовників більше, кілька тисяч на одного твого — і мої покірні найменшій моїй забаганці». 

Крістофер здивувався, що йому вдалося добитися хоча б цього. Він спробував приховати свій подив, розглядаючи людей. Деякі розмовляли й сміялися між собою, хоча він не міг їх чути. Деякі готували їжу на маленьких кульках голубуватого відьмівського вогню, який вони, здавалося, використовували замість звичайного. Там було кілька дітей. Двоє чи троє, яких бачив Крістофер, спокійно сиділи без діла. «Я б ненавидів рости в Одинадцятій! — подумав він. — Це було б в сотню разів нудніше, ніж у Замку». 

— І якій же з речей, що належать тобі, ти дозволив заблукати у моєму світі? — через тривалий час запитав Драйт. 

Нарешті вони перейшли до суті справи, хай навіть Драйт натякав, що причина всього — Крістоферове недбальство. Крістофер посміхнувся і похитав головою, щоб показати, ніби він вирішив, що це Драйтів жарт. 

— Двом із них, — сказав він. — Щодо першої: хочу подякувати, що ти відновив життя Ґабріеля де Вітта для мене. Це вберегло