Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

я не бачила нічого, крім тіл. А потім почула звук, ноту, яка була чистішою й гарнішою за звук піаніно, а коли Гауер повернувся до вікна, виявилось, що в нього в руках труба. Шварц взявся за барабан.

У Гайнеманна був інструмент, якого я не знала. Жінки посунулись, щоб дати Аньєс пройти до піаніно, а потім у полі мого зору знову з’явився Томас, і з плеча в нього, ніби якась екзотична зброя, звисав саксофон. Тобто на мить мені здалося, що то і є зброя. Ренетт поряд зі мною охнула від захвату. Кассі, в якого сон як рукою зняло, подався вперед, мало не зіштовхнувши мене з місця. Саме він пояснив нам, де який інструмент. Удома ми програвача не мали, але Кассі був достатньо дорослим, щоб пам’ятати ту музику, яку ми слухали по радіо до того, як їх заборонили. Крім того, він бачив фотографії оркестру Гленна Міллера[33] у своїх улюблених журналах.

– Це ж кларнет! – видихнув він із дитячим захопленням, як і його сестра, що милувалася жіночими туфлями. – А в Томаса саксофон, і… Де вони їх дістали? Мабуть, реквізували в когось – це точно Томас знайшов… О, сподіваюся, вони заграють…

Я не знаю, чи добрі з них були музики. Мені абсолютно ні з чим було порівнювати, але ми перебували в такому захопленні й зачудуванні, що нам би сподобалось будь-що. Я знаю, сьогодні це звучить дивно, але в ті часи ми так мало чули музику – піаніно в «Поганій репутації», церковний орган (ті, хто ходив до церкви), скрипка Дені Ґодіна на 14 липня[34] або на Марді Гра,[35] коли ми танцювали на вулицях… Не так багато, як до початку війни, але все ж хоч трохи. Але тепер з бару лунали звуки музики – екзотичні, незнайомі, схожі на бренькання старого піаніно «Поганої репутації», як бельканто – на псяче гавкання, тож ми підсунулися до вікна ще ближче, щоб не пропустити жодної ноти. Спочатку з інструментів видобували тільки дивний стогін – підозрюю, що вони налаштовувалися, але тоді ми цього не знали, – потім вони почали награвати якийсь бадьорий різкуватий мотивчик, нам незнайомий, хоча, думаю, то був джаз. Легкий стукіт барабана, горлове гурчання кларнета, але Томасів саксофон видавав низки яскравих, як різдвяна гірлянда, нот – солодкавий плач, різкий шепіт, вгору-вниз над трохи дисонуючою мелодією, схожий на магічним чином підсилений людський голос, з повним спектром лагідності, крихкості, підлесливості й печалі…

Звичайно, пам’ять – суб’єктивна штука. Мабуть, саме тому, коли я згадую ту музику, музику кінця світу, в очах стоять сльози. Цілком імовірно, що насправді все було зовсім не так: просто група німців напідпитку на вкрадених інструментах забацала кілька джазових пісеньок, але для мене то була магія. Це справило враження й на інших відвідувачів – через декілька хвилин вони стали до танцю: хтось витанцьовував сам, хтось – у парі. Жінки з міста опинилися в обіймах картярів Дюпре, а Філіпп із Колетт танцювали обличчям до обличчя. Такого танцю ми ніколи не бачили – вони крутилися, штовхалися, терлися, задирали ноги й пересували сідницями столи, верескливий сміх перекривав інструменти, і навіть Рафаель стукав ногою в такт, забувши про свою бундючність. Я не знаю, скільки це тривало. Напевно, менше години. Може, навіть декілька хвилин. Я пам’ятаю, що ми танцювали разом з ними на вулиці, що раділи, крутились і скакали, мов бісенята. Музика була запальна, і вона завела нас, наче запашний алкоголь у десерті фламбе, тому ми вигукували, немов індіанці, знаючи, що при тому галасі, що доносився зсередини, можемо скільки завгодно дуріти, а нас все одно не почують. На щастя, я не зводила очей з вікна, тож помітила, що старий Гюстав підвівся зі свого місця. Я одразу ж сполохнула інших, і ми шуснули за огорожу – саме вчасно, бо він покульгав у нічну свіжість і стояв згорбленою темною фігурою, поки люлька кидала червоний відблиск на старе обличчя. Він був п’яний, та все ж не занадто. Насправді я гадаю, що він почув нас, бо зупинився навпроти огорожі, обіпершись на ґанок, щоб не впасти, і став пильно вдивлятись у темряву.

– Хто тут? – воркітливо спитав він. – Є тут хтось?

Ми причаїлись під стіною, вгамовуючи хихотіння.

– То є хтось? – повторив старий Гюстав і, вдовольнившись відсутністю відповіді, щось буркнув сам до себе й продовжив рухатися. Він підійшов упритул до стіни та витрусив об неї люльку. У наш бік полетів сніп скалок, і мені довелося затиснути долонею рот Ренетт, щоб вона не верещала. Потім на мить запала тиша. Ми чекали, ледве наважуючись дихати. Тоді слухали, як він безкінечно довго й із задоволенням мочиться біля огорожі, по-старечому радісно кахнувши по завершенню. Я вишкірилась у темряві. Не дивно, чому він хотів знати, чи хтось тут є. Кассі роз’яріло мене штурхнув, притиснувши палець до губ. Ренетт відразливо скривилася. Тут ми почули, як він заперезує штани та човгає до кафе. Усе.

Ми почекали декілька хвилин.

– Де він? – нарешті прошепотів Кассі. – Він не пішов. Ми б це почули.

Я байдуже знизала плечима. Обличчя Кассі блищало в місячному сяйві від поту та хвилювання. Я показала рукою на стіну.

– Придивись і побачиш, – процідила я. – Може, він у відключці абощо.

Кассі похитав головою.

– Може, він нас побачив, – стурбовано відказав він. – Тільки чекає, щоб хтось із нас висунув голову і – вжик!

Я знову знизала плечима та обережно подивилась поверх огорожі. Старий Гюстав не відключився, він стояв спиною до нас, спершись на ціпок, і не зводив очей із кафе. Він майже не ворушився.

– Ну? – спитав Кассі, коли я знову пригнулась до них.

Я розказала, що побачила.

– А що ж він робить? – спитав пополотнілий від хвилювання Кассі.

Я похитала головою.

– Проклятий старий ідіот! Через нього нам доведеться стирчати тут усю ніч!

Я притиснула палець до губ.

– Т-с-с. Хтось іде.

Старий Гюстав теж, мабуть, щось почув, бо коли ми, нахилившись, пробиралися далі, в ожинові хащі, то почули, як він переліз через огорожу. Він був не такий безшумний, як ми, і якби поліз на декілька метрів лівіше, то приземлився б просто нам на голови. А так він упав в ожинові зарості, лаючись і розмахуючи ціпком, а ми заглибились іще далі в гущавину. Там, де ми опинились, був