Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

— Ти про що?

— Ну, у тебе на шиї...

— А-а, — протягнула вона і зітхнула. — Ти ще цього не бачив! — вона встала з-за столу і задерла светр і шовкову майку, оголивши над джинсами перев’язаний бинтом живіт.

— Що там?

— Ножиком чиркнули, — вона всілася на місце. — Іноді я забуваю, що життя — це боротьба, — вона гірко посміхнулася. — Але в ці рідкісні моменти у мене несподівано з’являється така сила, що тим, хто намагається мені заподіяти біль, не позаздриш. Ти зрозумів?

— Я ж навпаки, — забелькотав Олег, приголомшений почутим і побаченим. — Я турбувався. Ти ж могла й попередити, що їдеш полікуватися і потім повернешся? — запитав Олег. — Що це за раптові зникнення і раптові появи?

— Так треба! — Ріна підняла привітний, повний вдячності погляд на господаря. — Ніхто і ніколи не повинен знати, де і коли я є...

— Де і коли ти є? — повторив уголос Олег. — Це що, заради твоєї безпеки? Якось пов’язано з твоєю роботою? — Вона кивнула. — А ти мені можеш про ГО «Інститут-архів» розповісти?

Дівчина напружилася.

— Ти лазив до моєї торбинки? — запитала суворим голосом.

— Я шукав причину твого зникнення, — пояснив Олег. — Навіть подумав, що тебе могли вкрасти чи вбити. Це ж все нелегально?! І стосується великих грошей! Всі ці мільйони і сотні тисяч євро і гривень з рахунку на рахунок?!

Ріна перестала жувати. Втупилася в Олега вже іншим, напівзневажливим поглядом.

— Не можна порпатися в чужих речах! — Дуже розбірливо, по-вчительськи вимовила вона. — Мені довіряють, знаючи, що я вмію зберігати таємницю. Розумієш? І я думала, що можу довіряти тобі.

— Це твоя справа. Можеш довіряти, можеш не довіряти, — Олег теж заговорив сухо і непривітно. — У тебе є Коля. Я так розумію, що коли б не його мама, ти б жила у нього.

— А чого це ти все рознюхуєш? — Ріна скривила губи і виглядала тепер колючою пацанкою з підворіття.

— Добре, замнемо! — Бісмарк посміхнувся і повернувся до їжі. Ріна теж. Тільки іноді вона кидала на нього дивний погляд, повний невпевненості.

— Ти мені ключ від нового замка даси? — запитала вона, доївши вермішель.

Бісмарк заперечливо похитав головою.

— Справді? — вона, здавалося, не повірила власним очам.

— Справді! — підтвердив він. — Це мій дім. І гості до мене приходять тоді, коли я вдома і можу їм відчинити двері. Інакше вони не приходять.

На обличчі дівчини прочиталася розгубленість.

— Ну, а коли ти вдома, приходити можна?

— Коли я вдома — можна.

— Ти дуже змінився, — сказала вона після хвилинної паузи.

— На краще чи на гірше?

Вона знову взяла паузу. Задумалася.

— На краще, — сказала нарешті. — Мовби змужнів.

Олег посміхнувся і відчув себе переможцем.

Розділ 46

Львів, червень 1941. Лист папського нунція Папі Пасхалію Другому

Полковник замовк, вийняв з пачки папіросу й закурив. Він знав, що вся ця інформація попри видиму байдужість Куриласа, все ж цікавить його. Не може не цікавити. Однак Курилас хоч і слухав ввічливо, але не зраджував емоцій. Проте, коли мовчанка затягнулася, запитав:

— Як це в’яжеться: тибетці й північний полюс?

Полковник відразу знову пожвавився.

— Гіпотеза Гербіґера в поєднанні з тибетським міфом про таємничий підземний народ Аґарті спонукала німців послати експедицію також до Тибету. Мета: дізнатися більше про підземну державу і підземний народ. Адже ці таємничі люди володіють усією повнотою магічного празнання, а їхній володар називається Володарем Світу, оскільки за посередництвом своїх підданих на поверхні керує долями всього світу. Керівниками експедиції до Тибету були творці Ahnenerbe, осердям її були фахівці з тантричного буддизму. Наслідком експедиції була кам’яна кількатисячолітня брила з висіченою на ній свастикою, а також трактат про дружбу з III Рейхом, що його підписав сам далай-лама.

— Отже, Аґарті, як вже ми можемо здогадуватися, SS-івці не знайшли?

— Наскільки нам відомо, ні. Однак повернімося до наших янголів. Щодо їхньої участі у тій битві з половцями, явище, правду кажучи, небуденне для битв, описаних у літописах. Хоча в історії Жанни д’Арк янголи теж беруть жваву участь, а вона з ними спілкується, як ото я з вами. Після цього походу, коли Ольгерд і Марія повернулися до Києва, над ними знову нависла небезпека. Під час походу папські найманці не могли викрасти Діву, але в Києві у них така нагода з’явилася. Нунцій відшукав і підкупив Нікласа, який і зрадив, де оселилася наша цікава пара. Причина зради була та, що він закохався в Марію, а вона його уникала. Оселилися наші втікачі в старому печерному монастирі.

Старенький ігумен, знаючи їхню таємницю, заборонив їм відлучатися з монастиря. Відкрито напасти найманці не відважувалися, монахи б їх оборонили. Одного дня Ольгерд отримав записку від Нікласа, що прибула до Києва решта хрестоносців зі Святої землі і чекають на них у Софійському соборі. Таким чином їх виманили з печери. Біля собору Ольгерда й Марію вдалося полонити. Оскільки Ольгерд їм тільки заважав, вони його закололи і закопали під стіною собору, а Марію повезли з собою.

— Це ж підтвердили й розкопки, — сказав Курилас. — Однак їх не вдалося завершити. Хтось заборонив Грушевському дослідити поховання детальніше.

— Шкідники, товаришу професоре, діяли на всіх фронтах. Маскуючись навіть під більшовиків та чекістів. Та слухайте далі. Священник, який бачив, як полонили були хлопця й дівчину, побіг до князя Святополка і розповів, що дівчина, яку було викрадено невідомими, це і є той юний лицар, який брав участь у битві з половцями. Князь негайно вирядив погоню. Погоня відбила Марію. Та тільки-но Діва звільнилася з пут, як вихопила в першого ліпшого дружинника меча й почала сікти всіх наліво й направо — і папських найманців, і, скажемо так, наших. Бо зрозуміла, що як не ті, то ті її теж полонять. Ніхто не міг їй дати ради, вона могла у будь-яку мить втекти. Тоді закинули на неї аркан, швидко зв’язали, посадили на коня й повезли назад до Києва. А там князь забажав із нею побачитися. Тепер читайте самі, що пише нунцій.

Курилас узяв наступний аркуш листа папського нунція і прочитав:

«Те, що сталося далі, Ваша Святосте, викликає в мене глибокий смуток і розпач. Нам не вдалося виконати ваше прохання, ми все робили для його успішного завершення, але лиха доля все зіпсувала. Коли Діва, що була спутана арканом, постала перед очима князя, той запитав її, чи справді вона спілкувалася з янголами, і чи вони на її прохання зійшли з небес, щоб допомогти русинам розбити невірних, вона все заперечила. Відповіла, що просто молилася, жодних янголів не бачила і не чула. А розбити невірних їм допомогла воля до перемоги і зневага до смерті.

Однак свідки цієї події, які перебували на полі бою, стали навперебій описувати, як усе відбувалося, як вона простягала руки до неба і незрозумілою мовою промовляла в небеса, а небеса наливалися золотом.

Церковники, що були присутні при цьому в княжій палаті, в один голос заявили, що янголи з’явилися саме завдяки їхнім щирим молитвам, а Діва лише вдавала, що закликає небесні сили. І хтозна,