Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

Залізні двері в підвал насилу відчинилися, видавши важкий скрипучий стогін. Почекавши за ними хвилину-другу, поки очі не звикнуть до напівтемряви, Олег попрямував до кімнати старого, підсвічуючи собі шлях ліхтариком мобільного. Незвична тиша, відсутність гомону бомжів його трохи напружували. Він уже дійшов до того місця, де вони сиділи минулого разу. Нагнувся і торкнувся до залишків вогнища. Холодне. Далі вздовж труби, переступаючи через комунікації і сміття, нарешті зупинився перед дверима в таємне житло Клейнода. Здивувала відсутність світла всередині, воно не пробивалося через нижню щілину дверей. Але все одно постукав і завмер, прислухаючись.

Щось скрипнуло. І за мить за дверима спалахнула лампочка. Смужка світла на рівні підлоги потішила Бісмарка.

— Хто? — запитав насторожено знайомий, тремтячий голос.

— Олег. Я вам дещо приніс.

— І що ж ти мені приніс? Яловичу печінку? — запитав старий, впускаючи гостя всередину.

— Краще! — Олег раптом відчув себе богом, який зараз зробить чудо — вилікує невиліковного.

Він дістав з кишені маленький конусний пакетик і простягнув Ігорю Віталійовичу.

— Воно? — здивувався той.

— Думаю, що так. Випадково знайшов.

— Ага, випадково! Так я тобі й повірив. — хитро посміхнувся старий і з пакетиком у руці підійшов просто під лампу.

Його пальці тремтіли, але він намагався їх контролювати. Розгорнувши конус, він задивився на білий порошок, у якому виблискувало кілька дрібних кристаликів. Олег навіть не помітив, коли старий устиг надягнути на ніс окуляри. Тепер уся його увага була зосереджена на маленькому порошковому сузір’ї. У якийсь момент він послинив палець і торкнувся ним до порошку. Після цього підніс палець до окулярів і одразу ж опустив до губ. Облизав кілька разів.

Губи Клейнода беззвучно заворушилися.

— Дякую! — нарешті вимовив він. — Не очікував! Ти добрий хлопець, Олежику. Шкода, що молодий.

— Чому шкода? Мені не шкода.

— Ні, це я про інше, — вибач, — продовжив старий і замовк. — Може, чаю?

— Побігти? — зрозумів традиційний натяк Клейнода Бісмарк.

— Ні, сьогодні є! — з гордістю відповів господар підземної оселі і показав рукою на тумбочку біля плити і газового балона.

Металева подарункова чайна скринька, яка стояла на тумбочці, коштувала гривень триста-чотириста. Олег засумнівався, що старий міг сам собі купити такий чай, адже його купівельні звички і смаки вирізнялися простотою і мінімалізмом.

— Подарували? — обережно поцікавився Бісмарк.

— Ну, можна і так сказати... Хлопець з «Інституту-архіву» приходив, треба було підписати документи про ліквідацію...

— Сюди приходив? — перелякався Олег.

— Ні, що ви! Крім вас і бомжів про цю схованку ніхто не знає! — замахав на гостя руками старий. — Ні, я його там приймав! — він кивнув на стелю. — В квартирі.

— А ви читали те, що підписували?

Клейнод похитав головою.

— Дуже дрібний шрифт. Але слово «ліквідація» я розібрав.

Поки чай заварювався, панувала тиша. Олег сидів за столиком і поглядав на торшер без абажура, який разом з лампочкою, що звисала зі стелі, освітлював усі ці убогі лаштунки і майже не освітлював велику дерев’яну скриню з двома колодками.

«Це Коля чи не Коля? — думав він і сам собі дивувався: чому він не зміг якось нишком сфотографувати Ріниного “брата”, щоб показати старому. — Адже якщо це Коля, тоді Колю і Ріну об’єднує ГО “Інститут-архів”», як старого і з самим Олегом. І тоді вже жодного сумніву бути не може, що Ріна чекала Олега біля газетного кіоску навмисно, щоб спокусити його коньяком. Щоб приклеїтися до нього без будь-яких зобов’язань і емоцій».

Старий розлив чай у горнята.

«Але ж могла спокусити і традиційнішим та приємнішим способом?» — з гіркотою подумав Олег.

— Ви чимось стурбовані? — запитав Клейнод.

— Ні!

— Але у вас такий вираз обличчя.

Олег розсердився на себе, постарався себе контролювати, щоб обличчя більш не зраджувало його думки і почуття.

— Ігоре Віталійовичу, — він відволікся від Ріни. — А чому Польський так довіряв вашому батькові?

— Довіряв? — перепитав старий. — Чому ви так подумали?

— Я це зрозумів з листів Польського. Він довіряв йому більше, ніж іншим.

— А-а, — закивав старий, немов згадав щось. — Тато ж був парторгом.

— Ну і що?

— Молодий чоловіче, ви не розумієте, що таке парторг у серйозній організації.

— Може, і не розумію, — погодився Олег. — А Польський що, теж був комуністом?

— Тоді всі були комуністами. Навіть ті, хто не був у партії. Ви пийте, пийте! Такий чай рідко трапляється!

Бісмарк ковтнув. Чай був звичайним, але не казати ж про це гостинному господарю.

— А цей хлопець, якому ви підписували папери про ліквідацію. Він щось ще казав? Обіцяв? Пропонував?

— Він питав, які у мене плани... Ну і сказав, що поважає мій вік і більше мене турбувати не буде.

— Це він сказав з загрозливим тоном чи просто так?

Старий задумався. Насупився. Він немов відновлював у пам’яті нещодавній епізод з підписанням паперів.

— Важко сказати, — промовив нарешті. — Під час перших зустрічей він був привітнішим. Але тепер це не важливо. Ви знаєте, мені зараз набагато краще стало...

— Ніж коли? — не зрозумів Олег.

— Ніж до вашого приходу, ніж до цього порошку. Якась легкість у грудях... І ніби й сили додалося! — Він підняв горня з чаєм і затримав у повітрі навпроти очей, дивлячись на нього крізь скельця окулярів.

Олег теж помітив, що рука старого зовсім не тремтить, і поверхня чаю на диво гладка. Він посміхнувся. Згадав, що картав себе за те, що замало розпитував старого. Спробував придумати якісь важливі питання, але не вийшло. В голові раптом стало порожньо. Легко і порожньо.

— У вас продуктів вистачає? — нарешті запитав Олег.

— Ну якщо ви не проти, було б добре! — кучеряво, але цілком конкретно відповів Ігор Віталійович. — Тільки не беріть більше вареної ковбаси. Вона у них майже завжди несвіжа.

Ріна з’явилася рівно о шостій вечора. Вона зайшла, наче й не було нічого. Та ж яскраво жовта куртка, ті ж джинси. Тільки наплічник інший і більший.

— Я сподіваюся, ти радий мене бачити? — поцікавилася вона, стягуючи з ніг осінні чоботи.

— Звичайно, — відповів Олег голосом, позбавленим емоцій. — Ти ж, напевно, теж сумувала.

— Чесно?

— Ну так, чесно.

— Ну не те, щоб сумувала, але згадувала часто! — кругле дівоче личко освітилося щирою посмішкою. — А ось коли, нарешті, повернулася і не змогла відчинити двері, то заплакала так, ніби мене мама з дому вигнала.

— Ого! — видихнув награно трагічно Бісмарк. — Тобто я тобі, як мама.

— Ага, — кивнула Ріна. — Ти повинен бути мені, як мама. Дбайливий і уважний.

— Ну вже краще, як брат. Як Коля.

— Звання «брата» треба ще заслужити, — Ріна похитала головою. — Це ж зв’язок навічно. Від цього вже нікуди потім не дінешся. Від мами можна піти. Вона і померти може, врешті-решт. Як моя мама... Ти мене нагодуєш?

Вермішель з натертим сиром Ріна наминала так, ніби три дні перед цим сиділа і голодувала. Коли вона вперше нахилилася над тарілкою, Олег помітив у неї на шиї пляму, схожу на припудрений синяк. Придивився.

— З тобою нічого